Частина перша і єдина

— Підеш отако через город прямо. Потім повернеш наліво. Тоді перейдеш через струмок і під горб. На вершечку впрешся просто в Маріїне обійстя, — баба Надя детально інструктувала Ігоря, витираючи зморшкуваті руки об фартух.

— А нащо в банці хліб із сіллю?

— То так треба. Хлібчик корові віддають, щоби приносила ще більше молока.

Ігор пішов у вказаному напрямку, розмахуючи банкою в тканинній торбинці. Стежка заросла споришем. Обабіч неї дрібні корчики кривавника. А  далі пахучі трави в коліно. Полуднішнє сонце застигло в небі червоним диском. Саме небо глибоко-блакитне розкидало баранці білявих хмар. Повітря дихало жаром, бриніло комахами. Ще позавчора Ігор був Ігорем Михайловичем — доцентом кафедри маркетингу, кандидатом економічних наук, лектором на тему менеджменту та суміжних дисциплін. А сьогодні йде із торбою через город у далекому селі до якоїсь там тітки Марії, що тримає корову, за молоком. А слова «маркетинг інновацій», «маркетинговий менеджмент», «маркетингова товарна політика», «маркетинг комунікацій» та іншіі науково-педагогічні терміни здаються, якщо не сном, то чимсь далеким і чужорідним у цьому сільському щебеті, пилюччі грунтових доріг та запаху трав увечері. На відміну від визначень маркетингу все тут було прикладне, вимірюване і конкретне.

Він потрапив сюди випадково. Говорив із колегою та пожалівся, що не знає, куди поїхати у відпустку.

— В Італії був уже?

— Так, минулого року. Хотів піднятися на Пізанську вежу, поки вона не впала. А то в Нотр-Дамі так і не встиг побувати, наприклад.

— І як тобі, до речі? На чому та вежа тримається? Бо теж хочу з’їздити.

— Ну, уявіть собі купу людей на парканчику, які розчепірили руки. А під парканом купа інших людей фотографує перших. На туристах вона тримається, виходить.

— А чому на паркані?

— Так ракурс кращий. На фото виходить, наче вони тримають дзвіницю.

— Кумедно. Та я вже застарий для таких експірієнсів. То ви молодь ще можете по парканах скакати. Тож, кажеш, ще не вирішив, куди хочеш гайнути?

— Не вирішив. Чесно кажучи, нікуди не хочу. Рік був таким важким, що хочеться на час відпустки просто сховатися від світу.

— Сховатись, кажеш… — колега оцінюючим поглядом подивився на доцента. — Сховатись… А в мене є для тебе один варіант. Давай відправлю тебе до тітки в село?

— Та мені байдуже, хоч і в трясця. А це зручно?

— Так! У неї кого там лиш не було! Їй нудно, та й роботи в селі завжди без міри. А я зареєстрував її на сайті, де зі всього світу мандрівники-волонтери. Суть у тому, що приїжджають люди, всотують, так би мовити, місцевий колорит. А взамін за проживання-харчування, працюють, де їм скажуть. Тітка такими волонтерами третій рік город обробляє. А цьогоріч із тією епідемією нікого. Так хоч ти приїдеш — усе бабі розрада якась.

Так Ігор потрапив до баби Наді.

— Робити тебе заставляти не буду, — винесла вердикт жінка. — Хіба сам захочеш чимсь кісточки розім’яти. Ти краще мене англійської навчи. А то приїхав до мене той рік мериканець. Чорний, як сажа! Височенний, як дишло. А був сам один, та мусіла йому на мігах показувати — осьо кварта води напитися, а тут спати будеш. Не стільки помочі було від нього, скільки сміху, як ми пробували порозумітися. І всі-всі, хто в мене був так по-англійському шпарили, аж чудно. То баба теж рішила на старості років щось нове взнати. Знаєш, з мене в селі сміються, що мені помогають іноземці. Кажуть — Надька рабовладєліца. А мені шо? Життя прожила в роботі, їздити по світу вже не можу, а й так його побачу, бо світ приїжджає до мене тепер у тих людях.

Ігор дійшов до струмка, через який лежав місток із трьох дощок. Поруч росла верба, а в її тіні кублилася колючими зміями ожина. Чоловік спинився, витер піт із чола, підняв пагона та став ласувати кислуватими ягодами. Кістянки лопалися на язику заповнюючи рот свіжим смаком, аж на гілці відблискувала сизими боками ще ягідка, і ще… Темно-рожевий сік приснув у розморений сонцем момент, розфарбував його, наповнив… Ігор ледве відірвався від свого заняття, за кілька десятків кроків, на горбі його чекала Марія з молоком.

— Ти поки присядь туто на подвір’ї. Я зараз усе підготую. Там обіцяла ще бабі Наді сиру, теж візьмеш, — жінка, привітавшись, забрала з його рук торбу й побігла до хати. Ігор вмостився на лавці під плотом у дворі.

За хвилю з хати вийшов смаглявий хлопчисько років восьми зі скибкою хліба. Останній був густо присипаний цукром.

— Привіт, — зупинився малий перед чоловіком.

— Д-доброго дня, — спантеличився такою фамільярністю Ігор.

— А тебе як звати? — хлопчик відкусив добрий шмат від скибки, білі кристалики захрумкотіли на зубах.

— Ігор. Ігор Михайлович.

— А мене Вадік. Ти відпочиваєш у баби Наді?

— Так.

Хлопець зітхнув:

— Добре тобі. Ти вже дорослий. А я відпочивати не можу. Мені вчитися треба. От виросту, вивчу до того часу все-все й буду теж відпочивати.

— Боюсь вас розчарувати, юначе. Але все-все вивчити неможливо.

— Чому це?

Ігор озирнувся по боках, знайшов поруч якийсь патичок: