Розділ 25.

— Озеро?

Я зашуршала своїми мізками, бо здається, що починаю розуміти, яким чином він здобув свою імпотенцію.

— Я не завжди був таким застебнутим на всі ґудзики босом-занудою. Просто дещо сталося.  До двадцяти років я був вишколеним, послушним до сказу хлопчиком. Батько казав «треба» — я робив. Ніяких бунтів, ніяких дурниць.  Усе зламалося в один день. Батько відправив мене оглянути ділянку під забудову біля озера в одному глухому селі. Приїхав я туди вже пізно ввечері. Спека була нестерпна, повітря липло до тіла, і я вирішив зняти клятий  ідеально випрасуваний костюм. Знайшов дикий, глухий берег, роздягнувся догола й пірнув у воду. Плив довго, насолоджуючись прохолодою, аж поки не дістався протилежного берега. І там... у напівтемряві переодягалася дівчина. Така ж відірвана у той момент, як і нагий парубок в озері. І я…залип. Голий, заворожений, дивився на неї... і в цей момент у мене всередині стався справжній вибух. Тіло зреагувало так дико й потужно, що я від несподіванки й неможливості це зупинити просто закричав.  Бідне дівча злякалося. Ще б пак! Якийсь божевільний отримав…ну ти розумієш! Але замість того, щоб утікати, вона як була — гола й розлючена — кинулася у воду й почала з усієї сили лупити руками по воді, забризкуючи мене. Поки я відпливав і протирав очі від бризок — вона зникла в темряві, ніби її й не було.

—  Чекай... Що?! Ну не може бути! Тобто, той кричущий голяк у воді, якого я тоді прийняла за якогось водного маніяка й від страху трохи не втопила своїми бризками — це був ТИ???Світ справді круглий, але щоб НАСТІЛЬКИ?!

— Я вискочив на свій берег…— продовжив Дарій, коли я випивши від здивування два стакани води, знову глянула на нього, чекаючи продовження, — Кхм… одягнувся як-небудь і побіг її шукати. Хотів вибачитися, пояснити... але дівчини ніде не було. Я повертався до того озера щодня упродовж тижня. Приїздив після навчання і роботи, кружляв по навколишніх селах, вдивлявся в обличчя перехожих, сподіваючись  хоч якось впізнати «русалку». Марно. Де ж ти заховалася тоді???

Дарій перевів подих.

— Після того випадку у мене ніби щось вимкнулося. Я більше ніколи в житті так не купався. Став замкненим, глухим до жіночої краси. У мене просто ні на кого не виникало бажання. Взагалі. Я став справді хворим, зломленим імпотентом. Мені було за себе страшенно соромно.

Дарій склав руки на грудях.

— Але я не шукав жінок, не розглядав їхні тіла, щоб якось себе замотивувати до інтимних справ. Намагався просто тримати свій розум у спокої. І так, чутки правдиві. Я ні з ким не спав. Вікторія мені була абсолютно байдужа, і коли вона звалила до свого Мілана — я почувався найщасливішою людиною у світі, бо від мене врешті відчепилися. Я просто зневірився, що цей внутрішній блок колись упаде...І в один прекрасний літній день в мій кабінет залетіло креативне чудо.

Я, Дарина Левченко, зроду не чула такої щемкої історії.

Нічогесенько так собі!

 Сиджу на старому дивані й  дивлюся на цього дорослого, статного чоловіка, який зараз відкриває мені свою найглибшу таємницю, і ледве стримую регіт і сльози одночасно. Він роками був хворим через мене! Через те, дванадцять років назад на озері я вирішила, що найкращий захист — це нападати й забризкати голого водяного чоловіка!

— Чекай… — я зауважила, як у його очах спалахнув якийсь зовсім інший, глибокий і трохи винуватий вогник. — Тобто ти з першого дня, як я прийшла до вас, знав хто я???

— З першої секунди, Даро, як тебе побачив. — тихо мовив Дарій, опускаючи від сорому очі. — Коли ти зайшла в кабінет, я взагалі не зрозумів, що відбувається. Дванадцять років тиші… і тут входиш ти, розмахуєш паперами, а в мене всередині вибухає ТОЙ САМИЙ атомний реактор, що й тоді на озері. Тіло впізнало тебе миттєво, раніше за розум. Я заціпенів. Сказав все забрати і переробити навіть не глянувши, просто тому, що в мене пульс зашкалював і нижче пояса тисло так, що я ледве не здурів на місці.

Я кліпнула очима, згадуючи ті перші місяці.

— Ти був аж блідо-зелений на мене! Наче я не працівник, а покарання!

— Бо я й вважав це покаранням, — з гіркою посмішкою зізнався Дарій. — Я бачив твій божевільний талант. І мені було соромно за свої «тваринні» реакції. Я казав собі: «Ти не маєш права зіпсувати їй життя своєю хворобою і бажаннями. Вона прийшла працювати, а не відповідати на твій зсув даху». Я вирішив, що якщо не можу бути з тобою, то бодай зроблю все, щоб дати тобі кар'єру, про яку ти мріяла. Це було моє вибачення перед тобою за те, що я відчував шалений потяг до тебе.

Я затамувала подих. Усі ті вечори, коли він залишався зі мною допізна, його сувора, але бездоганна підтримка…

— А чому ти жодного разу не зробив крок? Навіть коли ми залишалися самі?

Дарій зітхнув, провівши долонею по обличчю:

— Бо Антон якось між іншим бовкнув мені про твій розрив із колишнім. Сказав, як важко ти це переживала, як тобі боліло і як ти закрилася від чоловіків. Я зрозумів, що ти розбита. І якби я тоді поліз до тебе ще й з цією божевільною історією про озеро, ти б просто втекла. Я вирішив чекати. Терпіти, глушити це в собі, бути просто «суворим босом», який допомагає рости… поки остаточно не зрозумів, що я не просто хочу тебе, а більше не можу дихати без тебе. Коли я зміг хоча би трохи опанувати себе й подивитися на Дарину Левченко під іншими кутами, зрозумів, що закохався. З цим розумінням стало нестерпніше. А в Левченко до мене як не переляк, то будівельний стояк…
 

Я сиділа й дивувалася. Увесь цей час, поки я вважала його холодним занудиськом, який вимагає від мене ідеальних креслень, геніальних проектів, цей чоловік тихо божеволів від пристрасті, усіляко допомагав мені та як янгол-охоронець беріг мій спокій після попередніх стосунків!

Атаманенко… ти не зануда. Ти просто якийсь нереальний.

— Тобто… ти увесь цей час страждав поруч зі мною, тягнув мене й мовчав, бо Антон розповів тобі про мого колишнього? — перепитала я, відчуваючи, як до горла підступає теплий клубок.