Розділ 24

Ранок у моїй розгромленій ремонтом квартирі пахнув міцною кавою, ґрунтувальною сумішшю та абсолютною легкістю.

Дарій сидів на краєчку мого дивана у розстібнутій сорочці, тримаючи в руках чашку. Поруч, прямо на його плечі, по-господарськи вмостився Мишарик і чистив вусики. Шеф навіть не намагався його зігнати. Вн повільно гладив щура пальцем і розказував мені події цього божевільного тижня.

Все виявилося до смішного просто і аристократично абсурдно.

— Батько кричав так, що в його кабінеті кришталева люстра дрижала, — спокійно розказував Дарій. — Поставив мені ультиматум: або я одружуюся на уготований мені невісті або він позбавляє мене посади директора холдингу та викреслює із заповіту. 

— І що ти зробив? — я затамувала подих, сидячи проти нього на коробці з новим унітазом.

— Я сказав: «Звільняй».  

Я в шоці. І це ще м'яко описує моє здивування. Людина, яка присвятила роки цьому бізнесу, просто виклала перепустку на стіл і пішла!

— Але це ще не все, — продовжував Дарій. — Сьогодні батько та мачуха приїхали до мене додому і коли вкотре виводили партію з опери про «династичні зобов'язання», завітали неочікувані гості. Мій брат Максим і Вікторія Громовицька. Задоволені, розпашілі й готові виконати всі пункти батьківських приписів.

Я вдавилася кавою.

— Що?!

— А те, що…— хмикнув Дарій. — Виявляється, поки я божеволів через тебе і думав, як  розгребти це питання, мій дорогий брат... закрив усі пункти династичної угоди. Макс давно з нею спілкувався, але Вікторію ж усі «пророкували» мені. Коли ти відмовила Вікторії і вона була в розпачі, її перехопив Макс. В буквальному і переносному значенні цього слова.

Дарій усміхнувся.

—Тепер Громовицька  отримає все і більше, ніж хотіла. І Атаманенка, і креативне директорство і при цьому, чоловіка не імпотента.

— Боже мій... — я схопилася за голову й просто зайшлася сміхом. — Так ось чому Киця так ревнувала й кричала на Макса! Вона ж відчувала, що її хазяїна забирає міланська краля!

Ми з Дарієм перезирнулися й розразилися сміхом. Це був якийсь абсурдний, але такий солодкий хепі-енд для всіх. Максим отримав багату красуню й бізнес, Вікторія — чоловіка з правильними «реакціями», а старий Атаман... батько в повній люті звільнив Дарія,  який нарешті дозволив собі свободу.

Дарій відставив чашку, обережно спустив Мишарика на підлогу і підсунувся ближче до мене.

— Я більше не працюю на батька, — промовив Дарій, відриваючись від моїх губ і дивлячись мені прямо в очі своїми палаючими сірими очима. — І ти більше не моя підлегла. У мене є досвід, у тебе — колосальний талант і бачення. Що кажеш, Левченко... заснуємо власну архітектурно-дизайнерську фірму? Разом. Як рівноправні партнери. У бізнесі... і в житті?

Я подивилася на цього неймовірного чоловіка і випалила:

— Згодна, Атаманенко, — посміхнулася я, обіймаючи його за шию. — Але назву компанії вибираю я!

— Назву вона вибирає, дивись яка… — з удаваною суворістю хмикнув Дарій, ще більше притуляючись до мене та втикаючись носом у моє волосся.

Я тільки хитро примружилася, провівши пальчиками по комірцю його сорочки.

Він важко задихав.

— А як інакше, Атаманенко? Ти ж у нас тепер вільний художник, позбавлений династичного тягаря! І раз ви на мене підписалися, то дозвольте вже пана Дарія закреативити! — звернулася я грайливо до боса. —  Але, скажи мені, як тебе взагалі угараздило зі мною — такою непередбачуваною й без блузки від кутюр — стояти там по команді «струнко» і розщібати переді мною ґудзики?

Дарій тихо засміявся, і цей звук був таким теплим, глибинним, що в мене всередині все солодко стиснулося. Він подивився на мене з легкою, трохи сумною ностальгією в очах, ніби подумки перенісся на роки назад.

— Ти навіть не уявляєш, Левченко, наскільки глибоко це «струнко» було в мені засіло… — тихо мовив він і, звівши погляд до стелі, промовив більше до себе, ніж до мене: — Я ж виріс у світі, де людям замість почуттів вставляють в серце залізо. Я навчався в закритій школі-пансіоні для хлопців із «хороших родин». Це був світ суворої дисципліни, класичної латини, холодного душу о шостій ранку та абсолютної відсутності хаосу. Нас вчили бути не людьми, а функціями: майбутніми директорами, політиками, спадкоємцями. Дівчат свого віку ми бачили лише кілька разів на рік — на так званих «зведених вечорах» із приватним дівочим пансіоном для еліти. Ці дівчата нагадували мені витончених порцелянових ляльок: ідеальна осанка, однаковий вишколений сміх, заучені теми про мистецтво й повний вакуум в очах. Віяло від них такою пихатістю і нудьгою, що мені хотілося втекти назад до своїх підручників із вищої математики чи креслити щось до втрати свідомості.

— Тобто, поки нормальні підлітки ховали цигарки по гаражах, слухали рок і вперше цілувалися під під’їздом, Дарій Атаманенко зубрив латину й вчився відрізняти виделку для десерту від виделки для риби?! Боже, це пояснює геть усе! Тепер я розумію, що в тебе осанка — це не гордість, а задавнений посттравматичний синдром закритого пансіону! А я ще дивувалася, чому ти на корпоративах і всяких збіговиськах реагував так, ніби запрошений на публічну страту.

— Щось таке. А щодо прекрасної половини людства, я тоді щиро вважав, що всі жінки у світі поділяються на дві категорії. Перші — передбачувані й правильні, як ті пансіонерки, створені для протокольних заходів. Другі — прагматичні бізнес-леді, як дружини колег мого батька, для яких шлюб — це просто вдала інвестиційна угода. Жодна з них не викликала в мені навіть натяку на прискорення пульсу. Мені здавалося, що любов — це вигадка, а стосунки — просто соціальний договір з ідеально прописаними пунктами.

— І що ж у цьому світі сталося такого, що змусило тебе бути …ну… таким цікавим у ...тому плані?

Він глянув на мене якось дивно і винувато промовив:

— Озеро.