Розділ 23.

Дзвінок у двері пролунав пізно увечері, коли сантехніки вже нарешті пішли, залишивши по собі стійкий запах ґрунтовки, а я якраз вибирала на сайті квитки до Варшави.

— Кого це ще біс приніс? І де той Макс з Кицею? Скільки ще буду туди-сюди двері відкривати???— буркнула я, піднімаючись із підлоги.

Я підійшла до дверей, дивитися у вічко навіть не стала. Думала, що це знову хтось із сусідів прийшов скаржитися на ремонт. 

Ну таке, як я в тому винна?!

Відчинила замок, потягнула ручку на себе... і слово «Вибачте» застрягло в мене в горлі.

На порозі стояв Дарій.

Але це був не той ідеальний, вигладжений до останнього хвостика краватки бос Атаманенко. Піджака не було взагалі, рукава сніжно-білої сорочки були хаотично качані до ліктів, верхні ґудзики розстібнуті, а темне волосся стирчало, ніби він цілий день розпатлував його пальцями. Найстрашнішими були його очі. Глибокі, темно-сірі, майже чорні від дикої, неконтрольованої напруги.

Він був геть сам на себе не схожий.

— Дарію Олександровичу?.. 

Він не сказав жодного слова. Жодного пояснення.

Дарій просто зробив один великий крок уперед, ввалився до коридору й загріб  мене у свої обійми. Його міцні руки з силою притисли мене до його твердих грудей, а губи миттєво накрили мої.

Це був не просто поцілунок. Це був вибух. Шалена, божевільна жага чоловіка, який більше не в змозі тримати себе в лещатах правил, обов’язків і родинних  вимог. Він цілував мене з такою силою й голодом, що в мене закрутилася голова, а ноги просто підкосилися. Я не могла навіть перевести подиху — його гаряче дихання, його руки на моїй талії, його пальці, що плуталися в моєму волоссі, геть вибили з мене весь аналіз і глузд.

Ногою він якось-какось зачинив вхідні двері, відрізаючи нас від усього зовнішнього світу.

У моїй голові на мікросекунду булькнула думка про Ігоря. Мій колишній... Боже, та він за всі роки стосунків ніколи не був таким! У ньому не було й сотої частки цієї дикої, первісної пристрасті, від якої зараз тремтіло тіло  Атаманенка!

Дарій просто не стримував свого пориву. Його залізний самоконтроль капітулював остаточно й безповоротно. Він притискав мене до стіни, його губи спускалися до моєї шиї, викликавши у мене солодкий, неконтрольований виск.

Дарій не зважав. Він лише коротко, хрипко засміявся мені в шию,  і, не випускаючи зі своїх обіймів, наосліп потягнув мене далі у квартиру.

— Даро, — прошепотів він мені прямо в губи. — Мені байдуже на все. Я більше не відпущу тебе. Нікуди.