Розділ 22.

Минув тиждень після того, як я брязнула дверима кабінету Атаманенка після звільнення.

Моїм найвищим піком у житті зараз було не звільнення, а нескінченний, пекельний ремонт орендованої квартири. Сантехніки, здавалося, оселилися в моєму туалеті: постійно щось стукало, грюкало, деренчало.

Я сиділа на коробках серед цього хаосу, гортаючи сайт з оголошеннями про нерухомість. Завдяки виплаченій компенсації та трьом окладам від Дарія у мене на рахунку дозбиралася гарна кругленька сума.

Я дихала пилом і думала. 

Що робити далі?

 Може купити невеличку хатку десь у глухому мальовничому селі, завести город, знову стати звичайною вчителькою малювання в місцевій школі й жити в спокої? Чи, може, плюнути на все, зібрати валізи й спробувати себе за кордоном? Подалі від Лещенка, Атаманенка і його розписаної кралі!

Усе одно в мене немає ні родинного гнізда, ні людини, яка тримала б у цьому місті.

Поруч на коробці сидів Мишарик. Він мляво перебирав лапками волоський горіх, періодично піднімав на мене свої чорні намистинки й сумно зітхав. Навіть щур відчував, що з мого життя викачали весь кисень. Ніякого веселого настрою, жодних жартів. Тільки сіра, липка туга.

Телефон у кишені постійно вібрував. Колишній робочий чат збожеволів.

Натаха Свахенко: «Дівчата й хлопці, це катастрофа! Шеф сьогодні п'ять хвилин дивився у порожню стіну й підписав наш місячний звіт просто поверх цифр!

Олег АЙТІ: «Він якийсь дивно розсіяний. Учора пройшов повз Сан Санича й привітався з ним як з Оленою Степанівною...»

Олена Степанівна: «Він сам не свій! Без Левченко компанія просто валиться!»

А за п'ять хвилин прийшло приватне повідомлення від Сан Санича:

«Дарино, донечко, напиши йому чи подзвони... Розвій як-небудь журбу боса, бо ж біда з чоловіком! Він геть згасає, місця собі не знає, а нам усім жити хочеться!»

Я важко зітхнула й відклала телефон. Серце болюче стиснулося, але я лише міцніше стиснула губи. 

Ні. 

Заява підписана. 

Я не бігатиму за чоловіком, який вибрав свій обов'язок і наречену.

І саме в цей момент екран знову спалахнув. Телефонував Максим.

Молодший брат Дарія — повна його протилежність. Якщо Дарій був монументальним занудою в ідеально прасованій сорочці, то Максим — справжнім харизматичним, легковажним нарцисом і за сумісництвом найкращим продавцем компанії, який міг продати навіть сніг ескімосам. 

Дивина, що вони такі різні!

— Даро! Рятуй! У мене аврал століття! — замість «привіт» заволав Максим у слухавку, коли я підняла.

— Що сталося, Максе? — здивовано спитала я.

— Моя наречена поцапалася з Кицею! Ну, з моєю папугою! Вони там просто криваву війну влаштували, дівка, зібравши валізи, каже: «Або я, або цей пернатий монстр!» А я чув від Дарія, що ти вмієш усмиряти будь-яку скотину.  Навіть його занудство! Чи не можеш ти bitte pomogitte приглянути за Кицею кілька днів, поки я вирішу питання зі своєю красою? Я заплачу! Скільки скажеш! Будь ласка! 

Я запідозрила непорядок. Занадто дивно з'явився цей прохач.

— Зачекай... — підозріло звузила я очі, тримаючи телефон біля вуха. — Це що, Амаманенко так старається? Це він тебе підіслав, бо я звільнилася, а йому совість муляє?!

— Та ти що, з глузду з'їхала?! — щиро обурився Максим. — Дарій тут взагалі ні до чого! Він зараз у кабінеті сидить із таким виразом обличчя, ніби в нього всі акції згоріли! Він зі мною взагалі не говорить і Антона не підпускає! Всіх завалив роботою і сам днює і ночує в офісі!

Я заніміла на місці. Думки в голові гарячково переплуталися.

Зачекайте-но, люди милі! 

Якщо Максим дзвонить САМ ВІД СЕБЕ... Якщо це не Дарій його підіслав...

І тут мене раптом осінило. Наче струмом вдарило крізь усі мої образи, ремонтно-пилові роздуми й тугу.

Так ось чому Дарій місця собі не знає!

Він не просто «поступився обов'язку». Він не просто відкупився компенсацією! Він щось собі надумав!  Дарій  зараз там, у своєму зачиненому кабінеті, буквально божеволіє без мене, поки його брат шукає порятунку для папуги, а колеги шлють благання про допомогу!

Він не може мені подзвонити через свій бісовий гордий занудський гонор.

Він мене звільнив, не ради себе, а ради МЕНЕ. 

Мій бос тепер ЗГАСАЄ!

— Даро? Ти тут? — занепокоєно спитав у слухавку Максим. — То що з Кицею? Візьмеш? 

Я подивилася на Мишарика, який припідняв вушка, відчуваючи, що в повітрі знову запахло пригодами.

— Бери свою папугу й дуй до мене, Максе, — рішуче мовила я. — А заодно розкажеш мені ВСЕ, що відбувається з твоїм братом.