Розділ 20.

За вікном гудів Київ, а в кабінеті запала тиша.

Дарій повільно перевів погляд із мого обличчя на робочий стіл, а потім знову на мене. Його сірі очі, зазвичай сухі й розважливі, зараз вирували запеклим, диким вогнем.

— П'ять мільйонів... — тихо повторив він. Його кулаки стиснулися з такою силою, що кісточки пальців збіліли. — Вона запропонувала тобі гроші, щоб ти переспала зі мною? 

— Закохала вас у себе. Так точніше.

— А ти... відмовилася. Вірно?

— Я не продаюся, Дарію Олександровичу, — зціпивши зуби, промовила я. — І вами не торгую. Я поважаю вас як керівника. Але цей цирк з батьками, плітками, моїм колишнім та вашою міланською нареченою руйнує мою психіку. Я хочу звільнитися.

Я різко підійшла до його столу, схопила чистий листок і ручку й накатала офіційну заяву про звільнення.

Дарій навіть не глянув на папір.

Він вийшов з-за столу, підійшов до мене і різко притягнув до себе.

Я навіть не встигла моргнути, як його губи накрили мої.

Це був не той обережний, наполовину сп'янілий поцілунок, як на його дивані, і не те стримане бажання, як у Карпатах. Це була відчайдушна, божевільна, голодна пристрасть. Він цілував мене так, ніби хотів вхопити побільше повітря перед зануренням у безодню, власницьки просуваючи пальці в моє волосся, вибиваючи з мене останні залишки глузду. І я його зовсім втратила, відповідаючи на цей порив із такою ж шаленою пристрастю, відчуваючи, як його міцне тіло тремтить від напруги, притискаючи мене до свого торсу.

Це тривало кілька хвилин, які здалися мені вічністю.

А потім... 

Дарій раптом відсторонився.

Його дихання було уривчастим, губи палали, а в очах залягла така важка, темно-сіра тінь, від якої в мене похололо все всередині. Він повільно опустив руки, роблячи крок назад.

— Ви праві, Дарино, — його голос знову став підкреслено офіційним, хоч і злегка хрипів. — Ви не повинні бути частиною цього бруду. Моє життя зараз —це шлюбний контракт, мільйонні зобов'язання холдингу та речі, від яких я не маю права просто так відмахнутися.  А ще, я не маю права втягувати вас у мій хаос і псувати вам життя. Пробачте за все.

Я стояла, притискаючи пальці до своїх палаючих, набряклих від його поцілунку губ, і не вірила власним вухам.

Що він каже?! Він щойно цілував мене з такою силою, а тепер... відступає?!

Дарій повільно підійшов до столу, взяв мою заяву про звільнення, витягнув із кишені свою фірмову ручку й... розмашисто, без вагань, поставив свій підпис.

ПІДПИСАВ.

Він розвернув аркуш до мене й рівним тоном сказав:

— Вашу заяву підписано. Ви вільні із завтрашнього дня. Австрійський проєкт передайте своїй заступниці. З іншим я розберуся. Бухгалтерія виплатить вам зарплату, премію, компенсацію за всі невикористані відпустки й три оклади зверху.  І ще зверху. Дякую за роботу, Дарино.

Я дивилася на цей білий аркуш із його розмашистим автографом і відчувала, як у моєму серці щось розривається.

Він відкупився.

Він просто відпустив мене. 

Вибрав свій «обов'язок», свій бізнес, свою міланську Вікторію та гроші батьків, вирішивши, що так буде «правильно».

— Дякую, Дарію Олександровичу, — витиснула я з себе крижаним голосом, намагаючись стримати сльози, що застигли в очах. — Бажаю вам щасливого сімейного життя. І сподіваюся... ваші проблеми з фізіологією вирішаться.

Я вихопила заяву зі столу, розвернулася й гримнула дверима кабінету так, що стіни задрижали.

Я пролетіла крізь заціпенілий open-space, до свого робочого місця і не дивлячись ні на кого, почала збирати речі.

ВСЕ.

Кінець.

Я була вільна.

На жаль, ця свобода мала присмак попелу й розбитого серця.