Розділ 17

Вся моя ранкова сміливість, бойовий хвіст і рішучість спалити офіс разом із міланською нареченою здулися точно так само, як дешева кулька з крикливої акційної пропозиції.

Я стояла за п'ятдесят метрів від висотки бізнес-центру. Скляний фасад будівлі відбивав липневе сонце, й від цього блиску в мене різало в очах. Або не від сонця..

В горлі стояв такий важкий, тугий клубок, що дихати було важко, а ноги відмовлялися робити бодай крок уперед. На очі накочували сльози. Дурні, гарячі, абсолютно недоречні.

Аналіз...

Я намагалася увімкнути всі свої сили та викликати резерви.

Однак, мозок, який завжди так вправно видавав креативні концепції, зараз просто відмовив.

Ніякого холодного розрахунку. Ніякого «я їм покажу».

Бо якщо бути чесною хоча б із самою собою — Атаманенко мені нічого не обіцяв. Взагалі.

Я відійшла до найближчого скверу, сіла на лавку під тінистою липою й, переконавшись, що навколо нікого немає, злегка відкрила свою велику робочу сумку. Звідти одразу вистромилася сіра допитлива мордочка з вусами-антенами.

— Спиш, Мишарик? — тихо, майже пошепки мовила я, ковтаючи сльозу. — А я от з глузду з'їхала. Остаточно й безповоротно.

Мишарик вибрався трохи вище, зручно вмостився на краю застібки-блискавки й, діставши з моєї кишені шматочок волоського горіха, почав хитро й натхненно його гризти, поблискуючи чорними намистинами очей.

— Звідки в мене стільки претензій до нього, а? — шепотіла я далі, роздивляючись своє взуття. — Це ж не він усе це увімкнув.  Я увімкнула цей бісів романтік! Це ж я все вигадала! Щур у кабінеті, папуга, яка волає дурниці, піца, вино... Ми просто опинилися в такій безглуздо-затишній атмосфері, де двом дорослим, самотнім людям просто захотілося спробувати трохи екзотики. Звичайна розрядка після стресу!

Мишарик зробив паузу в гризінні, призупинив вусики, уважно подивився на мене й знову ритмічно захрумтів.

— А в Карпатах? — продовжувала я свій сумний монолог, підперши підборіддя рукою. — Яке там «кохання»? Який захист честі? Та це звичайне чоловіче суперництво! Зчепилися два півні на подвір'ї — у кого справи твердіші, у кого компанія багатша й у кого кулак важчий. Ігор зачепив його самолюбство — Дарій і врізав. А я собі вже вигадала лицаря на білому коні!

Я закрила обличчя долонями й важко зітхнула.

Боже, як соромно... Кажуть же в народі, що жінкам до сексу нібито все одно, аби любов була та квіточки. Ага, авжеж! Брешуть люди!

Я зациклилася.  Тупо, безбожно зациклилася на фізичній привабливості свого боса. На його широких плечах під випрасуваною сорочкою, на його гарячих пальцях, на тому, як прогнувся під ним шкіряний диван, і на тому розкішникові, який…

— Я просто ідіотка, Мишарику... — тихо випалила я.— Він — поважний бізнесмен із нареченою з Мілану. Вона, мабуть, уся така естетична, п'є матчу на мигдалевому молоці й читає Vogue в оригіналі. А я... а у мене щур у сумці й сором за колишнього на всі Карпати.

Мишарик хитро блиснув очима, догриз горішок, облизав лапку й м'яко тицнувся мокрим носом у мій вказівний палець. Мовляв: «Дурна ти, Даро. Ой, яка ти дурна. Але я з тобою».

Я витерла сльозу, глибоко вдихнула й рішуче застебнула сумку, лишивши тільки невелику щілину для повітря.

— Все. Досить соплі розмазувати. Йдемо на роботу. Будемо просто робити вигляд, що ми — професіонали. І не показуйся Дарієві на очі! Якщо що, то випущу тебе на ту зазіхачку на моє місце!

Але як тільки я ступила на поріг нашого поверху, перше, що я побачила біля ресепшену — це величезний оберемок білих лілій і високу, витончену брюнетку в ідеально підігнаному  літньому брючному костюмі, яка саме натхненно обіймала  МОГО Атаманенка.