Розділ 16.

Сльози нарешті висохли, залишивши по собі лише втому.

Я довго сиділа на підлозі, спираючись спиною на диван, поки Мишарик, який отримав своє яблучко,  дрімав у мене на колінах, згорнувшись пухнастою калачиком. За вікном повільно сірів київський ранок. 

Ніч забрала з собою грецьку паніку й сором, залишивши лише тверде, спокійне рішення: я відпрацюю цей місяць, передам справи й піду. Без скандалів, без прохань і без соплів. Повернуся до своєї звичної загартованої «пані Левченко», яка ні від кого нічого не чекає.

Для таких як я, ніяка робота не страшна!

З цією думкою я піднялася, вмилася крижаною водою, щоб зняти набряки з-під очей, і поставила варитися першу каву.

Але стати «спокійною та відстороненою» мені не дали.

Рівно о 6:30 ранку екран смартфона, який спокійно лежав на кухонному столі, спалахнув. А за секунду телефон почав вібрувати так, ніби в Києві оголосили локальний землетрус.

Це був наш робочий неофіційний чат у месенджері, той самий, де не було Атаманенка і де обговорювалися всі новини, рішення і плітки компанії. Сповіщення летіли з такою швидкістю, що екран просто не встигав гаснути.

От що могло статися у компанії уже з самого ранку?!

Тільки я глянула, що там, моя вечірня зажура миттєво згоріла в яскравому полум'ї офісного пекла.

Натаха Свахенко:

«НАРОД!!! КАПЕЦЬ!!! Ви тільки не падайте!»

Олег АЙТІ: «Що там? Знову Лещенко?»

Натаха Свахенко: «Гірше! Набагато гірше! Повертається ГРОМОВИЦЬКА Вікторія! З навчання з Мілану! З ПРИВОДУ КРЕАТИВНОГО ДИРЕКТОРСТВА ТА СВОГО СТАТУСУ НАРЕЧЕНОЇ!»

Сан Санич: «Матір Божа... Тільки не вона. Я знову почну пити валеріану кормовою ложкою».

Олена Степанівна: «Ні-і-і-і! Тільки не Вікторія! Вони ж із Дарієм Олександровичем були як два айсберги! З нею він взагалі на людину не був схожий. Гордий, сухий, зануда в квадраті! Це як Левченко прийшла, він хоч дихати трохи почав і посміхатися!»

Олег АЙТІ: «А що між ними зараз? Вони ж ніби розсварилися перед її від'їздом?»

Натаха Свахенко: «Хто знає! Але вона вчора прилетіла й вже дзвонила в HR-відділ! Каже, повертається на своє місце!»

Ірка ФілоненкоHR: «Дарунько! Якщо ти це читаєш, то знай: ми за тебе»

Кіра ДичкаHR: «Лев із Громом зійдуться! Оце подія року!»

Олена Степанівна:  «Левченко краща. І з Атаманом краще змогла  спрацюватися! З Дариною в колективі стало світліше».

Натаха Свахенко: «І цікавіше. Я і не знала, що Олександрович такий крепкий і може так за жінок заступитися! Такий бубочка! Але ж мій нещасний телефон».

Я сиділа на кухні у своїх піжамних шортах, тримаючи в руці телефон, і відчувала, як важкий біль відступає, а замість нього всередині закипає чистий, праведний, гарячий гнів.

Вікторія ГРОМОВИЦЬКА. Колишня креативна директорка. І, виявляється, наречена Атаманенка.

Уся офісні пазлики миттєво склалися в моїй голові. 

Ось чому Атаманенко тримав усіх у залізних лещатах! Вони були ідеальною парою двох роботів: він зі своїми таблицями Excel, вона зі своїм аристократичним глянцем і пихатістю!

І в цей момент мене накрила така дика, неконтрольована образа на Атаманенка, що я аж чашку з кавою брязнула на стіл.

Ах ти ж зануда заморожений! Ах ти ж гад у випрасуваній сорочці! Тобто в тебе є наречена?! Статусна, вишукана, з міланським дипломом?! І ти... ти при цьому смієш так реагувати на мене?!

Мене просто розривало від образи на його... стояк! На той самий незаперечний, фізичний сигнал, який він демонстрував мені увесь цей тиждень!

Виходить, його фізіології було абсолютно все одно?! Літо, спека, зруб, трохи вина — і бос уже капітулює, поки його міланська красуня за кордоном?!

«Мусимо щось із цим робити, пані Левченко!» — згадала я його благання.

— Та пішов ти знаєш куди зі своїм «робити», Атаманенко?! — голосно випалила я на всю порожню квартиру.

Мишарик з переляку зашився під подушку!

Виходить, для нього це було просто спалахом гормонів! Звичайна фізіологічна реакція на підлеглу у легкій сукенці. А я... а я вночі плакала на підлозі через його честь і своє минуле!

Жалість до Атаманенка миттєво згоріла.

Ніякої втечі. Ніякого мовчазного звільнення «по-тихому»! Я не збираюся ховатися й віддавати те, що заслужила своєю працею!

Я закрила месенджер, зібрала волосся у високий, тугий бойовий хвіст і процідила крізь зуби:

— Ну що ж, Дарію Олександровичу. Ласкаво просимо до офісної війни. Якщо твоя міланська наречена думає, що вона просто прийде й забере мій кабінет і мою посаду — вона дуже сильно помиляється. A щодо тебе й твоїх «неконтрольованих реакцій», то ти в мене за це ще відповіси.