Розділ 15.

— Наше перебування тут закінчено.— сухо промовив Дарій. — Збираємо речі й повертаємося до готелю. Після спільного обіду — одразу на Київ. Наразі проект потребує серйозного доопрацювання.

Почувши це, я аж полегшено видихнула. Усередині все стиснулося від радості.

По-перше, я катастрофічно хотіла втекти звідси й не обсмоктувати кілька днів поспіль свої «пригоди» та ганьбу перед колегами. По-друге... Мишарик! 

Сусідська дівчинка-підліток випросила у своїх батьків дозвіл побути з моїм щуриком лише на один день. Взяти його з собою в таку далеку дорогу я побоялася.

— А як же... — почала Натаха, але загрозливий погляд боса змусив її закрити рот.

Лещенко в цей час усе ще качався на траві, стогнав і плювався слиною, поки його охоронці намагалися підняти пузатого шефа під руки (розпанів за ці три роки!).

Дарій нарешті подивився на мене.

— Перепрошую за ще один інцидент, Дарино Олександрівно, — тихо, але виразно сказав він. — Ви в безпеці.

Він ще секунду затримав погляд на моїх губах і опустив очі додолу.

Соромиться.

Назад до основного корпусу готелю ми поверталися пішки стежкою. Дарій з Антоном ішли позаду всієї нашої процесії мовчки, зібрано, наче якась елітна варта, що охороняє нас від оскаженілого Лещенка.

Інші колеги теж наче в рот води набрали.

Здається, тепер у мене з'явилася ще одна вагома причина подумати про звільнення та іншу роботу.

Речі ми зібрали блискавично. Останньою крапкою нашої карпатської поїздки мав стати спільний обід у ресторанному залі перед виїздом.

За столом панувала гнітюча атмосфера.

Натаха притишено скиглила над розбитим смартфоном і чіплялася до Антона, щоб вирішив це питання, бо ж чоловік у неї ревнивий, не так зрозуміє. 

Чесно, за тими розмовами про Атаманенка в туалеті, я і забула, що вона одружена і негоже з іншим спати… Хоча, я без шлюбу з паскудою була. Чого б мені судити?

Сан Санич із захопленням тисячний раз переповідав Олегу деталі «нокауту століття».

Антон щось клопав у телефоні.

Мені,  колишній душі компанії, лишалося у цьому всьому лише колоти виделкою салат, постійно поглядаючи на порожнє крісло на чолі столу.

Дарія не було. 

І мені його не вистачало!

— А де... Дарій Олександрович? — не витримала я, витискаючи з себе запитання.

Антон ніби цього запитання і чекав. Він аристократично відклав серветку й лаконічно кинув:

— У Атаманенка вилізла термінова справа. Він уже виїхав на Київ. А так, інвестиційний проєкт з Лещенком скасовано, юридичний відділ готує позов щодо неробочих процесів, які виникли в ході робочої поїздки.

У мене все всередині просто розсипалося.

— Поїхав?

— Угу, — Антон дістав ключі від нашого робочого буса й самовдоволено покрутив їх на пальці. — А ось цим красенем до Києва керуватиму я. Якщо не робитимемо зайвих зупинок, залетимо в столицю навіть швидше за Олександровича. Так що доїдайте й рушаємо.
 

Дорога до Києва минула як у тумані. Антон дійсно тиснув на газ як божевільний, і вже пізно ввечері я нарешті зачинила за собою двері власної орендованої квартири.

Після шістьох годин делікатного ігнору зі сторони колег, хоч з рідною пухнастою живою істотою наговорюся вволю!

Забравши в сусідської дівчинки клітку, я випустила Мишарика на диван. Сірий бешкетник одразу уткнувся мокрим носом у мою долоню, вимолюючи шматочок яблука.

Я сіла на підлогу поруч із диваном, обійняла коліна й нарешті дала волю сльозам, які збиралися весь день. Нарешті можна було розриватися, будучи не пані Левченко, а малим дівчиськом-сиротою.

Сльози і думки пекли мене.

«Вона жила зі мною, поки гроші не з'явилися... Простачка з провінції... Сирота блудлива!»

Слова Ігоря лунали в голові гірким отруйним ехом. 

Дурна була... Боже, яка ж я була дурна й сліпа, коли вчепилася в Лещенка, як у рятівну соломинку!

Згадалося останнє щасливе літо в селі у бабусі. Вода в річці, запах пом'якшеного сонцем сіна, бабусині теплі руки... А незадовго до мого шістнадцятиріччя бабусі не стало.  І знову почався сімейний цирк. Мати яка розвелася з батьком, коли я була ще малою, вже давно мала іншу сім’ю в Португалії. Вона не збиралася мною опікуватися. Батько теж після розлучення віддав мене своїй матері й пішов у загул та запій.  Але десь там у тому всьому знайшов Ліду. Вона стала його рятівницею, але мені не стала ні матір’ю, ні мачухою. Просто Ліда… 

Саме вона після смерті бабусі одразу ж заявила права на хату й  правдами-неправдами забрала її.  Від вулиці  мене врятувала класна керівничка, колишня учениця бабці. Вона допомогла вступити до педучилища на художнє, щоб були гуртожиток і стипендія. Там я могла сама собі давати раду.

Де батько був?

У просто Ліди та батька якраз народився синочок!

От як так може бути, що людина є, а її немає кому любити?

Я намагалася бути сама собі опорою. Ще з однією такою бідолахою, як і я,  після училища пройшли на бюджет в університеті, брали підробітки від миття гуртожитків до драяння університетських туалетів, потім знайшли викладання в  сільській школі під Києвом разом…Там Лорочка зустріла свого Митька. Якось швиденько вони зійшлися до купки і вона відчалила з ним до його батьків у Чернігівську область. Звісно, маючи уже не маленький термін вагітності. 

Я лишилася одна. Билася за це життя зубами й кігтями. Завела собі пухнастого друга, щоб не з’їхати з глузду.

Коли з'явився Лещенко я просто захотіла дому. Родини. Затишку. 

Все ніби ішло до того.

А вийшло ось як.

Я була для нього просто блудливою сиротою!

І тепер Дарій…

Вишуканий, педантичний чоловік із чистою репутацією  забруднив свої руки об моє паскудне минуле. Я притягла у його стерильний світ не лише щура, а й увесь той бруд. Не здивуюся, якщо він втік до Києва, щоб разом із скасованим через мене проєктом, обдумати як грамотно звільнити проблемну креативну директорку й перекреслити все, що між нами ледь не сталося в його хаті, в карпатському зрубі…