Розділ 13.

Атаманенко справді умів контролювати ситуацію і веселити шановне панство.

Ідея відрядження в Карпати з робочою поїздкою, швидко перетворилася на виїзний цирк.

Дарій, щоб остаточно перекреслити надії Ігоря на «романтичну поїздку вдвох», розширив склад делегації до масштабів невеликого весілля. Разом із нами поїхав Сан Санич, як головний технічний експерт (і володар свіжої настільної гри «Все про внуків»); головна офісна пліткарка Натаха Свахенко з Оленою Степанівною, яка знала абсолютно все про кожного ще до того, як людина народжувалася; Антон, який все бачив і докладно записував для аналізу; Олег, той в принципі любитель подорожувати з компютером і камерою, двоє «охоронців-аналітиків» із свити Лещенка — хлопці в однакових вузьких костюмах, які навіть на гірську стежку дивилися через призму графіків продажів.

— Ой, Дарочко! — цокотіла Натаха, коли ми оглядали майданчик під майбутній готель на схилі гори. — А твій колишній якийсь... увесь вилизаний, як великодня крашанка! Чого він так на тебе дивиться, ніби ти йому кусок ковбаси винна?

От же язикате погане, той колишній! Розтріщав на всеньку матінку-Україну, хто з ним у ліжку був!

 — А от наш Атаманенко — ну орел! Тільки ходить похмурий, як грозова хмара. — продовжувала торочити Свахенко.

Дарій дійсно ходив похмурий. І від гучних інвестиційних ідей Лещенка, і від липневої спеки, але найбільше — від того, що Ігор весь ранок крутився біля мене, видаючи «компліменти» з присмаком старого почуття власності. 

Ми так і не змогли поговорити з Дарієм, як нам бути з нами і вирішити розкішні питання, а тут вже намалювався Лещенко. От старий Атаман (батько нашого боса!) знайшов інвесторів на мою бідну голівоньку!

— Дарочка, сонечку, ну ти ж розумієш, що екокурорт— це мій масштаб, — шепотів Ігор, зумисно нахиляючись до мене занадто близько, коли ми зупинилися біля дерев'яного альтанкового комплексу. — Твій Атаманенко — звичайний татків мазунчик. А от я…я будуватиму тут імперію. Може, все ж таки згадаємо, як нам було добре?

— Будівельник х*нів, ти навіть цвяха не вмієш забити! І який з тебе інвестиційний агент, якщо не вмієш правильно говорити з людьми? А щодо спогадів: якщо ти зараз не відійдеш на п'ять метрів, я згадаю, як працює моє коліно, — процідила я крізь зуби, згинаючи ногу для нанесення удару.

— Ого, яка колюча! Мені подобається... — він простягнув руку й спробував зухвало провести пальцем по моєму плечу (чи повалити мене на землю!).

Я не встигла зреагувати.

За секунду між мною та Ігорем виріс як гриб після дощу Атаманенко. Дарій не став влаштовувати бійку. Він просто схопив руку Лещенка й стиснув зап'ястя «інвестора» з такою силою, що той аж трохи присів на ногах і зблід.

— Перепрошую.— мовив Дарій. Його голос був абсолютно спокійним, але в ньому звучало щось таке дике, що навіть Сан Санич неподалік припинив розказувати про памперси й здивовано закліпав на начальника. — Ви забули напрямок нашої екскурсії. Майданчик під забудову — ліворуч. А особистий простір моєї креативної директорки — це територія закрита для відвідування. Ви мене зрозуміли?

— Атаманенко, ти що собі... — витиснув Ігор, намагаючись вирвати руку.

— До мене попрошу на «Ви». Для Вас я — Дарій Олександрович чи пан Атаманенко. Прошу запам'ятати. Щодо моєї колеги: кажу вперше і востаннє… — Дарій трохи сильніше стиснув пальці, і Лещенко зашипів від болю. — Ще  одне слово в такому тоні, ще один подібний жест — і ми розриваємо інвестиційний контракт. Співробітники моєї компанії не входять у пакет послуг.

Він легко потягнув Ігоря вбік і відпустив. 

Той не втримався і впав на землю. Свита Лещенка підбігла до свого боса, Натаха Свахенко охнула і  затиснула рот обома руками, а Сан Санич вигукнув:

— Так тримати, бос!

Дарій розвернувся, схопив мене за лікоть і суворо промовив:

— Левченко, за мною. Треба дещо уточнити. 

Він майже силою потягнув мене далі по схилу, подалі від усього натовпу, за густі карпатські смереки, де стояв невеликий, ще не добудований дерев'яний будиночок.

Як тільки ми заскочили всередину й двері зачинилися, відрізаючи нас від чужих очей, я повернулася до нього:

— Дарію Олександровичу! Навіщо ж так? Ви з глузду з'їхали?! Ваш батько вам цього не подарує! Ви ж казали…

— Мені начхати на ті угоди! — згарячу випалив Дарій, ступивши до мене так, що між нами стало тісно.

Я відступила крок назад і спиною вперлася в теплу брусовану стіну.

Дарій був так близько. Його дихання було уривчастим, сірі очі палали від залишків люті.

— Ви не повинні були втручатися, я б сама з ним розібралася! — гарячково шепотіла я, відчуваючи, як від його подиху серце знову лупить об ребра. 

Це та, хто обіцяв собі тримати дистанцію й не займати боса!

— Я не збирався дивитися, як цей бовдур ображає і торкається тебе! — прогримів він.

Дарій зробив ще крок. Мої груди під тонкою блузкою знову врізалися в його міцний чоловічий фасад. Я знизу вгору подивилася в його обличчя... і раптом відчула чіткий, знайомий і безапеляційний сигнал із боку його брюк.

Той самий незабутній «стояк» повернувся з новою силою! Від люті, від моєї близькості й від цього тісного дерев'яного куточка тіло Атаманенка відреагувало миттєво й безкомпромісно. Він щільно притиснувся до моїх стегон, навіть не намагаючись це приховати.

Я заніміла, відчуваючи весь його монументальний «підйом».

— Оу... — знову вирвалося в мене. — Дарію Олекс…

Дарій заплющив очі, уткнувся чолом у моє плече й видав важкий, майже розпачливий, благальний стогін:

— Даро! — він аж задихався. — Між нами просто нестерпно. Ми мусимо щось із цим робити.