Розділ 12.

Наступного ранку я пролетіла крізь скляні двері бізнес-центру за півгодини до початку робочого дня. Мені здавалося, що якщо я прослизну за свій стіл до того, як з'явиться Атаманенко, то зможу хоч трохи зібрати докупи свої розхитані сонні нерви.

План провалився на першій же секунді.

— О, Левченко! — гукнув мене Антон Сергійович, кузен нашого боса і за великим сумісництвом його секретар, забачивши, як я прокрадалася до свого робочого місця. — Ти вчасно. Шеф уже в кабінеті. Сказав, щоб ти одразу йшла до нього, як тільки з'явишся. Справа серйозна.

Моє серце миттєво зробило болючий стук і впало кудись у район босоніжок.

Все. Ось він, момент істини. Мене таки звільняють.

Я сумно поставила сумку на стілець, навіть не причепурившись, посунула до боса. По дорозі в декілька кроків я уже встигла попрощатися з вихідною допомогою та зібрати свої речі у велетенську коробку.

— Дарію Олександровичу, ви просили зайти…— ніяково почала я, привідкривши двері й обережно ступаючи всередину.

Слова застрягли в моєму горлі.

У кабінеті було двоє чоловіків. Дарій сидів у своєму кріслі  у бездоганному темно-синьому костюмі, з суворим, холодним виразом обличчя. 

Бідолаха! Як же, напевно, йому гаряче.

Навпроти нього, впевнено розвалившись у шкіряному кріслі для гостей, сидів чоловік, якого я сподівалася більше ніколи в житті не бачити.

Ігор Лещенко.

Мій колишній. Той самий, який три роки тому зверхньо подивився на мене й сказав: «Даро, ну яка з тебе перспектива? Простачка з провінції, яка перебивається вчительським хлібом у школі».

Зараз він виглядав ще більш вигладженим, самовдоволеним і пихатим. Світлий брендовий піджак, дорогий годинник, що виблискував на сонці, і та сама зверхня посмішка людини, яка вважає, що купила цей світ.

— А ось і наша креативна директорка, Левченко Дарина Олександрівна. — мовив Дарій. Його голос лунав підкреслено офіційно, але в сірих очах мигнули небезпечні, гострі іскри. — Знайомся, Дарино. Це Лещенко Ігор Романович. Представник нашого нового інвестиційного партнера. 

Ігор повільно підвівся з крісла, розвернувся до мене й розплився в солодкій, наче патока, посмішці. У його очах спалахнув неприхований, хижий інтерес.

— О, ми вже... трохи знайомі, — розтягнув фразу Ігор, подаючи мені руку для потиску. — Радий бачити тебе в такому високому статусі, Дарунька. Ти, виявляється, так виросла.

Я не подала йому руки. Мої пальці стиснулися в кулаки, а спина витягнулася в струну.

— Ігор Романович представляє холдинг, який фінансує будівництво нашого нового екокурорту в Карпатах, — продовжив Атаманенко, повільно підводячись зі свого місця. Він склав руки на грудях і перевів погляд з Ігоря на мене. Повітря в кабінеті миттєво розжарилося. — Оскільки ти відповідаєш за візуальну концепцію та бренд проєкту, вам доведеться працювати разом.

— Дуже тісно. — з натяком проговорив Ігор, розглядаючи мене з ніг до голови так, ніби я була його особистим трофеєм, який випадково втік. — Нас чекає спільне відрядження в Карпати вже на цьому тижні. На об'єкт. Тільки ти, я та гірське повітря, Даро. Згадаємо минуле.

Я відчула, як від люті та огиди мої щоки пашать полум'ям. Я хотіла випалити йому все, що думаю про його «інвестиції» та його самого, але тут свій хід зробив Атаманенко.

Дарій повільно вийшов із-за столу. Крок. Ще крок. Він зупинився не біля Ігоря, а прямо поруч зі мною. Це було так близько, що я відчула знайомий, затишний запах його тютюново-деревного парфуму.

— Перепрошую, Ігоре Романовичу, — м'яко, але з такою загрозою в голосі промовив Дарій, що в кабінеті раптом стало відчутно холодніше. — Ви трохи помилилися в розкладі.

Ігор здивовано кахикнув:

— Тобто?

Дарій звів свою праву брову — той самий знак найвищого прояву емоцій — і, не зводячи з мого колишнього очей, легенько, але дуже власницьки поклав долоню мені на талію і підсунув до себе.

— Відрядження в Карпати справді відбудеться. Але пані Левченко їде туди не сама.  Це робоча, а не романтична поїздка. Тому деякі колеги з інших наших відділів також будуть там. Звісно, я керуватиму процесом на місці і нестиму відповідальність за дії співробітників.