Розділ 11.

О третій ночі моя орендована квартира сяяла так, ніби сюди мала завітати міжнародна інспекція з охорони праці.

Я терла ганчіркою й без того чистий підвіконня, намагаючись заглушити безумство, що коїлося в моїй голові. Швабра стала моїм головним психотерапевтом о четвертій  ранку. Чим дужче я терла лінолеум, тим чіткіше перед очима вимальовувалася та сама божевільна здогадка.

— О дев’ята заповідь корпоративного етикету, збережи мої мізки! — бурмотіла я, люто відтираючи уявну пляму на підлозі. — Йому тридцять два роки. Тридцять! Два! А він... незайманий?! Він терпів стільки років ради якоїсь «тієї єдиної», зберігав свій розкішний.. ем... а я тут вчинила справжній ґвалт!

Бідолашний Мишарик  ліниво чухав за вухом і дивився на мене з таким виглядом, ніби читав лекцію з психоаналізу. Не дала бідній тваринці спокійно дрихнути.

— І не дивися на мене так, Мишарику! — я вказала на нього пальчиком. — Це все через тебе!

Щур моргнув, мовляв, хай уже так буде, але вимикай світло.

— Так-так, через тебе! Хто тоді в кабінеті вискочив із сумки й влаштував цей переполох?! Хто взагалі закрутив цю історію, через яку я опинилася в нього вдома?! Хоча... — я важко зітхнула й опустила швабру, притулившись чолом до її держака. — Кого я дурю? Сама винна. Чому взагалі погодилася їхати до нього додому?! До багатого, неодруженого чоловіка, у якого на мене розкішник стоїть як хмарочос?!

Я відкинула швабру й сіла прямо на вимиту підлогу, підібгавши ноги.

У тиші ремонту в пам'яті почали виринати всі три роки нашої «суворо робочої» історії.

Згадався наш перший спільний масштабний проєкт, коли ми сиділи в кабінеті до пізнього вечора. Дарій тоді мовчки приніс мені гарячий чай і свою власну підставку під ноги, бо помітив, що я втомилася на підборах.

Згадалися новорічні корпоративи. Ті самі, де всі були по купках, в Дарій стояв біля колони у своєму  броньованому костюмі з виразом обличчя «я тут, бо так вимагає корпоративна етика». Його суворість мене тоді лише веселила, і я сміливо підходила й пропонувала йому мандаринку чи цукерку, поки інші боком оминали боса.

А поїздка в гори на бізнес-форум?! Коли я, як справжня креативна катастрофа, оступилася на стежці й підвернула ногу. Інші колеги ще й збагнути нічого не встигли, а Дарій уже був поруч. Він без зайвих слів, з кам'яним обличчям, але дивовижно обережно підхопив мене на руки, сам відвіз до місцевої лікарні й сидів у коридорі дві години, поки наді мною клопотали! Ще й додому на своїй машинці не знати скільки кілометрів віз!

— Напевне, тільки я вміла так креативно потрапляти в такі ситуації з босом, — прошепотіла я до Мишарика. — Інші ж якось краще зберігають субординацію! Не розливали на нього каву, не падали йому на груди, не приминали шефові те, що ховається у штанях. 

Я закрила палаюче обличчя долонями й нервово розразилася сміхом.

— Боже мій... Він справді не мав жінок. Він зберігав себе, а я підпалила його!

Я рішуче звелася на ноги, випростала спину й подивилася на Мишарика.

— Все, Мишуню! Рішення прийнято. Тепер ні в якому разі не можна, щоб він був позбавлений цієї своєї... «незайманості» з моєї сторони! Я не буду тією дівчиною, яка скористається бідним, збентеженим, недосвідченим мільйонером і втече. Якщо Атаманенко капітулює  переді мною, то тільки свідомо, з повним розкомплексуванням і без моєї грецької паніки!

Щур схвально писнув, а я знову взялася за швабру, відчуваючи, що страх бути звільненою відійшов, натомість прийшов страх бути зісватаною з босом.