Розділ 10.

За дверима кабінки пролунав тихий, досвідчений смішок Олени Степанівни.

— Наташ, а ти сама того чоловіка бачила? — з іронією спитала вона.

— Та бачила, звичайно! — обурилася Натаха.

— І що ти там побачила? Хто що може там побачить за сотнею жупанів та аж занадто скромними брюками? — хихикнула Степанівна. 

— Ваша правда, тьотя Лєна! Крутити з таким можна лише заради грошей. Та й переспати разок може і було б непогано, але ж лише ради кекса з багатійком не хочу полетіти з роботи! З Атаманенком краще працювати, а не спати. Та і ходять чутки, що у нього  на інтимне діло розкішник не стоїть. От і …

Я в кабінці затамувала подих. «Краще працювати, а не спати»... Боже, як же Натаха влучила у болюче!  Але найболючішим стало те, що боса, який нам чимало платить, обговорюють ні за що! Я сама свідок того, як у нього по-чоловічому все у вибуховому порядку!

Я штовхнула двері й виступила з кабінки наче граціозна пантера.

Натаха від несподіванки аж присіла, схопившись за серце, а Олена Степанівна на пів слові застрягла з помадою в руках. Обидві витріщилися на мене так, ніби з кабінки вискочив сам Атаманенко у чому мати народила.

— Дарочко... — белькотнула Степанівна, миттєво збліднувши. — А ти? Ми ж нічого такого. Жіночі розмови…

— Не хвилюйтеся, дівчата. — сказала я, вимиваючи руки і вмиваючи лице. — Я не збираюся передавати шефові вашу розмову про його розкішник. Який це там пункт в збірнику про корпоративну етику?

Колеги захихикали.

— А от поширення неправдивої інформації про боса — дуже нехороша справа! І діло навіть не в збірках правил.

Я витерла руки паперовим рушником, кинула його в смітник, залишивши цілу пригоршню слів для здиваваних пліткарок.

Додому я дісталася як у тумані.

У моїй орендованій квартирі панував звичний ремонтний хаос. Сантехніки вже пішли, Мишарик радісно зустрів мене біля коробки, але я навіть не звернула на щура уваги. Просто впала на диван прямо в одязі й витріщилася в стелю.

Думки в голові крутилися з божевільною швидкістю.

Чи хочу я переспати з босом?

Я заплющила очі, згадуючи той момент у кабінеті. А потім момент у нього на дивані.

Він приваблює мене лише фізично чи тут щось більше?

 Я почала подумки гортати останні три роки нашої спільної роботи. З подивом усвідомила: мені з ним неймовірно комфортно. Як із керівником — він завжди був чесним і тримав слово. Як із людиною — під цією фатальною бронею педантичності ховався дивовижно надійний чоловік. Та й просто як із чоловіком з мого оточення — мені завжди подобалося з ним сперечатися, бачити, як в його сірих очах спалахує інтелектуальний азарт.

Хто придумав, що Атаманенко корпоративний елемент інтер'єру?!

Якщо я таке казала, дайте мені підсрачника шваброю!

Дарій, він...

Я хотіла б... Мабуть, хотіла б мати такого друга. 

Чи більше ніж друга?

Але що між нами після того нещасного стояка?! Чому ми різко стали такими близькими? Хіба так повинні поводитися бос і підлегла?! Він щось до мене відчуває?

— Ні, Левченко, зніми рожеві окуляри, — мовила я до Мишарика, який вмостився мені на живіт.

Я просто його налякала! Налякала можливістю розмов на інтимні теми, а він, бідний, вчинив протиправно проти самого себе! Зламався під напругою мого словесного потоку! 

Бос прийде до тями, заспокоїться, і ця раптова тяга мине. Бо такі, як Дарій Атаманенко, хіба будуватимуть стосунки з такими, як я? Він — багатій, син мільйонера, його батько півміста забудував хмарочосами! А я? Креативниця з розваленим туалетом у  винайманій квартирі.

Це, напевно, розплавлення мізків від липневої спеки.

Але...

Я раптом сіла на дивані. Серце пропустило удар.

У пам'яті виринув той самий момент, коли він, збуджений і розгублений, притис мене сильніше і поцілував.

Я згадала дотик його губ. Він цілував жадно. Зголодніло. З дикою, первісною силою... але абсолютно невміло! Ніби він гарячково намагався згадати теоретичну інструкцію з підручника, однак плутався в деталях! Всі його рухи були щирими, гарячими, але кумедно поривчастими, геть позбавленими досвіду  ловеласа.

Я витріщилася на Мишарика, який занепокоєно припідняв вушка.

— Чекай... — шепнула я сама собі, й моє горло стиснув нервовий смішок. — Йому тридцять два роки. Бос — син багатіїв, веде бізнес, носить костюми за тисячі доларів...

Він що... незайманий?!

***

Ну що, любі читачі, як вам теорія Дарини?

Дарій дійсно незайманий у свої 32 роки чи вона нафантазувала? 

Пишіть свої здогадки в коментарях, мені дуже цікаво!