Розділ 9.

— Я... я вам принесла води! — белькотіла, відводячи погляд від Дарія та шукаючи хоча би якусь пляшку з водою, щоб прикрити чергову брехню. 

Зроду так не брехала босові, як у ці два дні! 

— І... вже закінчився робочий день. Усі розходяться, — продовжила мекати, ніби стара коза, відчуваючи, як кудись безслідно зникають усі мої фірмові словесні шпильки, гостроти й прославлена креативна зухвалість.

Дарій повільно закліпав повіками. А я продовжувала витріщатися на розкуйовджене волосся,  підрозстебнуту і прим’яту сорочку…

О людоньки! Мій неідеальний ідеальний бос!

Раптом у моїй голові, як спалах блискавки, пронеслася одна дуже чітка й катастрофічна думка.

Ну треба ж було, щоб той бідолашний стояк дивним чином відкрив Дарині Левченко очі на фізичну привабливість Атаманенка?! Я ж три роки сприймала його як корпоративний елемент інтер'єру! Він був ходячим талмудом з Excel-таблицями, завжди готовим до вичитування за помилки чи сачкування на робочому місці! А виявляється, крім того всього від Атаманенка можна збожеволіти! 

Ну як бос може бути таким красивим?! У нього міцне, гаряче тіло з цілком конкретними, дуже переконливими бажаннями. 

Дивина, що навколо нього не в’ються табуни шанувальниць, якщо навіть я, Дарина Левченко, ясно бачу перед собою модель для обкладинки чоловічого журналу.

Дарій підвівся. Промовив:

— Даро...

І тут мій  мозок увімкнув аварійне оповіщення: ноги в руки — і хода з кабінету!

Я розвернулася не знати на скільки градусів і вискочила за двері так швидко, ніби за мною гналася армія з податкових інспекторів країни.

У коридорі чатувала ціла засідка. Колеги, які вже зібрали сумки додому, вишикувалися біля кулера, ніби випадково.

— Ну що там, Левченко? Як там Олександрович? Живий? — стурбовано запитала Олена Степанівна, аж подавшись уперед.

— Та він півдня зачинений, от і послали тебе, дочко! — підхопив Сан Санич, підозріло мружачись. — Чого це ти така червона, Дарочко? Він що, догану за хропіння на робочому місці виписав?

— Та живий-живісінький ваш Атаманенко! Очі як блискавиці, усім розступіться, бо спопелить поглядом! — випалила я на одному диханні, навіть не зупиняючись і оминаючи Сан Санича.

— Даро, зачекай! — гукнула Натаха Свахенко з бухгалтерії.— Ти чого палаєш як травневий мак?! Ви що там робили?

— Усі питання до Атаманенка! — гаркнула я через плече.

І, не чекаючи додаткових запитань на повній швидкості втекла в туалет.

Гримнули двері кабінки, клацнув засув. Я притулилася спиною до пластикових дверей, важко, переривчасто дихаючи й прикладаючи гарячі долоні до палаючих щік. Серце в грудях калатало так, ніби я тільки-но пробігла марафон у туфлях на підборах.

— Боже, Левченко, ти повна дурепа, — шепнула я сама собі — Ти ж креативна директорка! У тебе язик як бритва, ти будь-якого клієнта на лопатки кладеш! Чому ти втекла як школярка, яку спіймали за списуванням?!

І тільки-но я трохи перевела подих, як за дверима туалету пролунали кроки й знайомий, вкрадливий голос Натахи шептав до головної бухгалтерки:

— Кажу вам, Олено Степанівно, там щось сталося! Вона вискочила з його кабінету червона, як розпечена жарина! А Атаманенко цілий день усіх відправляв! А її, бачте, затримав.

— Так, так, — зітхнула Олена Степанівна. —  Дара ще ніколи з його кабінету не вилітала такою збудженою. Мабуть, сказав, що затвердили той складний проект для австрійців. От на радощах і перехвилювалася.

— Та які радощі, Степанівно!  Збуджена, напевно , вірне слово! У неї був вигляд, ніби вперше в житті побачила в Амаманенкові ЧОЛОВІКА, а не комп'ютер!

Я в кабінці затамувала подих і зажмурилася. Господи, замуруйте мене тут разом із цим туалетом…