Розділ 8.

Відхропівшись добрячу годину, по моєму пробудженні мене одразу потішили колеги, розповівши, що шеф у дивному настрої.

По-перше, Атаманенко пройшов повз моє робоче місце тихіше, ніж зазвичай.

По-друге, не збудив для прочитання моралей.

По-третє, просто пішов у свій кабінет і з мінімальним звуком зачинив за собою двері.

Невже мій завжди тверезий бос сп'янів від вчорашньої витівки і придумує тисячу способів як стерти в порошок, але перед тим дати люб'язно виспатися?

Я чекала, поки він викличе мене на килим для «розбору польотів», але годинник цокав, усі працювали, а я  креативно думала про тіло Дарія. 

До самого вечора Атаманенко нікого не чіпав і навіть не виходив.

Близько четвертої години до нас у відділ зайшов Сан Санич із залишками цукерок з нагоди народження внучки. Поставивши коробку на край мого столу, він сумно похитав головою:

— Щось наш шеф сьогодні сам не свій. Заглядав до нього, декілька підписів потрібно було. Атаманенко блідий, важко зітхає, виглядає так, ніби всю ніч розвантакував вагони з вугіллям. Не схожий він на себе, Дарочко.

— Таки людина. Напевно, захворів. — сказала я стандартну народну мудрість у таких випадках. — Антон записав його до лікаря?

— Ні Максима, ні Антона бачити не хоче.

— Ясно.

Я зробила вигляд, що не розумію творчих підкатів моїх колег з приводу вияснення чим загрожує усім нам неетикетний стан Дарія Олександровича.

Всі неохоче повернулися до роботи. 

Без зауважень Атаманенка було…не так як завжди. Навіть робота над австрійським проєктом не рятувала. Цифри розпливалися перед очима, а думки постійно крутилися навколо власника  красивого торсу і непокірного об'єкта.

Я запала на мого боса! І це ще гірше ніж дворічне оплакування колишнього після того, як ми розійшлися!

Креативна дурепа, не інакше!

Поки я картала себе за не знати з чого дикий потяг до мого Атаманенка і думала хто з нас першим почне мене звільняти, колеги єдинодушно вирішили делегувати мене перевірити, чи живий наш головний зануда.

Я з важким серцем піднялася з місця. Підійшла до дверей кабінету, обережно постукала і, не дочекавшись відповіді,  зайшла.

Усередині панувала напівтемрява. Кондиціонер вимкнули, вікна були зашторені.

Бос сидів, відкинувшись на спинку шкіряного крісла, злегка нахиливши голову набік. Його ідеальна зачіска трохи розпатлалася. Піджак валявся на підлозі.

Я підійшла ближче.

Дарій спав.

Втомлений. Засмучений.

Я зупинилася посеред кімнати, затамувавши дихання.

— Як так могло вийти, що я цілувалася з тобою, Дарію? — запитала я сплячого красеня.

Ще кілька днів тому я б покрутила пальцем біля скроні, якби хтось сказав мені, що я проміняю свій життєвий девіз на зануду-боса. Я ж завжди цінувала в людях легкість, почуття гумору і відсутність зайвих комплексів. 

Таким був мій колишній. Я трохи така.

А Дарій? Дарій — це суцільні правила, дедлайни, випрасувані сорочки, таблиці, графіки, креслення, корпоративна етика, бізнес -плани, папки і купа всього. Він читає папугам Муракамі й втрачає самоконтроль від одного слова «стояк».

Я повільно зробила крок ближче до його столу.

— Ану-но роздивлюся тебе поближче, парубче!

Але чим довше я дивилася на нього, тим чіткіше розуміла: за цією бронею з ідеального корпоративного стилю ховається неймовірно самотня, турботлива і глибока людина. Дарій — не тиран. Він просто занадто правильний і страшенно відповідальний.

А я, просто занадто закреативилася. Мені сподобалося бачити його розгубленим, чути його справжній, а не офісний сміх і відчувати тепло його рук на своїй талії.

Спека розплавили мої мізки чи його погляд і оте «Даро».

Я обережно зробила один крок назад, збираючись тихо вийти, щоб не тривожити його сон, як раптом Дарій глибоко зітхнув, повільно розплющив очі й побачив мене.

Його сірі очі в напівтемряві кабінету спочатку були сонними, а за секунду в них спалахнув такий  блиск, від якого моє серце зробило  всі стандарти з фігурного катання і безсило впало.