Розділ 7.

Ранок починався з пекельної, безжальної спеки та звуку тривоги в моїй голові.

Я прийшла в офіс о сьомій тридцять п’ять — на десять хвилин раніше, ніж зазвичай. Вбрана у найсуворіший з усіх своїх брючних костюмів, із волоссям, зібраним у тугий-тугий вузол.

Мишарика я, звісно, залишила вдома: труби сантехніки нарешті докрутили, а випробувати долю вдруге було б вже чистим самогубством.

Я чекала на кроки Атаманенка. Готувалася до того, що зараз він викличе мене й сухим, позбавленим емоцій тоном скаже: «Левченко, ваша заява»..

Але минула дев'ята. Потім дев'ята тридцять. О десятій кабінет боса все ще був без хазяїна.

Дарія не було.

НІДЕ.

— А де Атаманенко? — обережно запитала я Олени Степанівни вдаючи, що мені просто терміново треба підписати якийсь папірець.

Олена засипала лід у стакан з апельсиновим соком.

—  Теж треба папірець підписати. Немає директора. І в календарі усе звільнив. Дивина... Мабуть, щось дуже серйозне сталося.

Щось дуже серйозне — це я. Я зі своїм щуром, задраною сукнею, розмовами про стояк і гарячим поцілунком на його дивані. Мабуть, він зараз їздить містом, намагається відмити свою ідеальну репутацію від моєї присутності й прораховує, як інтелігентно мене виставити за двері.

Щоб хоч якось заглушити паніку й почуття провини, я зарилася в роботу. Старанно, сотню разів поспіль перевірила всі презентації та кошториси по новому, надважливому проєкту в Австрії. Все було вилизано до ідеалу: візуал, креативна концепція, фінансові ризики. Якщо Атаманенко й вирішить мене звільнити, то хоч не зможе прискіпатися до моєї професійності.

Але... чомусь без нього в офісі було страшенно сумно.

Після одинадцятої години, зрозумівши, що боса не буде й занудливих лекцій про тайм-менеджмент сьогодні не передбачається, колектив повністю розслабився. Наш open-space перетворився на затишну сімейну вітальню.

— ...та кажу тобі, ці готелі в Туреччині зовсім здуріли з цінами! — бідкалася Олена Степанівна, розливаючи чаї. — Ми з чоловіком ледве вклалися в бюджет, а море було парним молоком! А він казав, що варто до доньки на Балтику з'їздити. 

— А мій малий учора знову розбив шибку у сусідів, — зітхав Олег, посміхаючись. — Бешкетник росте. Не знаю, куди його на секцію віддати.

 О дванадцятій годині наш Сан Санич,  приніс коробку елітних цукерок і з сяючими очима вигукнув на весь кабінет:

— Народ! У мене внучка народилася! Софійка! Три чотириста, п'ятдесят два сантиметри!

Всі почали вітати, плескати в долоні, сміятися, обіймати Сан Санича. Доколо панувала тепла, проста, життєва атмосфера.

Усі ці люди були щасливі у своїх маленьких світах. А я сиділа за своїм столом, дивилася на пошту, де не було жодного листа від Дарія, і  порожнечу. Мені  вперше так бракувало його сірих очей, його розмірених кроків, його піднятої правої брови. Його сухуватого, але такого глибокого голосу.

Липнева спека тиснула крізь вікна, тихий монотонний гомін колег розливався кабінетом, як колискова. Очі стали важкими.

Я сперлася на стіл, поклала голову на складені руки прямо поверх папок з австрійським проєктом і заплющила очі. Буквально на хвилинку...

Сон накрив мене миттєво. І в цьому сні не було ні офісу, ні Австрії, ні страху бути звільненою. Там була напівтемна вітальня, запах деревно-тютюнового парфуму та м'які диванні подушки.

Уві сні Дарій сидів напроти мене, його сорочка була розстебнута, а сірі очі палали такою відкритою, шаленою ніжністю, від якої перехоплювало подих. Він повільно простягав руку, торкався моєї щоки, нахилявся ближче... і я знову відчувала його гарячі, вимогливі губи на своїх. Я цілувала його жадібно, солодко відповідаючи на кожен його рух, відчуваючи, як його міцні руки обіймають мене за талію й притискають до себе все сильніше...

І я навіть не здогадувалася, що в цей самий заробляю собі ще один пункт до заяви про звільнення, безсоромно похропуючи на робочому місці на очах у мого шефа.