Розділ 6.

Я повільно вийшла з туалету. Мої ноги здавалися ватяними. Сміливість, яка ще п'ятнадцять хвилин тому змушувала мене жартувати про «стояк» і сміливо дивитися Дарію в очі, раптово випарувалася, як крапля води на липневому асфальті.

Боже мій. Що я наробила?

Я — креативна директорка. Серйозна, незалежна жінка, яка потом і кров'ю заслужила місце у цій компанії. І я цілувалася зі шефом. У його домі! На його дивані. І в нього була ДУЖЕ виразна фізіологічна реакція! 

І зараз людина, яка ніколи в житті не дозволяла собі нічого зайвого, яка у будь-яку погоду застебнута на всі ґудзики й п'є тільки воду з лимоном, сиділа з оголеним торсом, прикриваючи свої бажання декоративною подушкою.

Я поставила під загрозу все: свою роботу, свою репутацію, свій статус. З завтрашнього дня я буду для нього не професіоналкою, а «тою дівчиною з туалету, через яку братик сміявся з його чоловічої гордості».

— Даро... — тихо промовив Дарій, і його зазвичай впевнений, глибокий голос тремтів. Він спробував піднятися з дивана, усе ще гарячково притримуючи подушку.

— Ні! — випалила я, притискаючи руки до палаючих щік. — Не вставайте, Дарію Олександровичу! Прошу вас, не треба!

Його сірі очі розширилися від моєї реакції.

— Даро, зачекай, ти все неправильно...

— Це я все неправильно зробила! — перебила я його, відчуваючи, як до очей підступають гарячі, дурні сльози від сорому та переляку. — Це була жахлива помилка! Я... я не мала права так поводитися. Це вино, це спека, цей нещасний стояк... тобто, я хотіла сказати, сантехніки! Коротше, це абсолютне порушення субординації й корпоративної етики!

Я підбігла, нахилилася, майже сліпо схопила з килима Мишарика, який невдоволено писнув, і заштовхала його назад у сумку.

— Дарино, заспокойся, — Дарій нарешті відкинув подушку (рум'янець на його обличчі став ще густішим) і зробив крок до мене. — Ніхто тебе не звинувачує. Це я втратив контроль. Я не мав...

— Ви зауваження мені мали зробити! А не... це! — я гарячково підхопила свою сумку. — Ви взагалі не п'єте! Ви людина-структура! А я... я притягла щура, розпустила язик, спровокувала вас на якісь божевільні фізіологічні процеси, а тепер ваш брат думає, що ви живете з мишами й... і втратили глузд!

— Даро, мені байдуже, що думає Максим! — голосніше, ніж зазвичай, мовив Атаманенко.

Він виглядав таким красивим у цій своїй розгубленості, із розтріпаним волоссям і палаючими очима, що мені стало ще страшніше.

 Якщо я залишуся тут ще на п'ять хвилин — я остаточно втрачу залишки розуму. А завтра вранці він прийде в офіс, згадає свій сором, згадає, як втратив репутацію через підлеглу... і просто виставить мене за двері компанії.

— А мені не байдуже! — випалила я, шукаючи свої босоніжки — Я три роки будувала кар'єру не для того, щоб вилетіти з роботи через цілунки на дивані й згризені джинси вашого брата!

— Ти не вилетиш з роботи! Що за нісенітниця?! — Дарій ступив до мене, але я вже взулася  і  схопилася за дверну ручку.

— Я їду додому. Мишарик дякує за сир. Завтра... завтра ми вдамо, що цього вечора взагалі не було. Включаючи Муракамі й усе решту!

— Даро, почекай! — вигукнув він, простягаючи руки.

Але я вже вискочила з палацу так, ніби від цього залежало моє життя.

Я не оберталася.Втікала від боса, який хотів мене, і якого мені теж дуже захотілося.

— Все, Мишарик, — шепнула я, ковтаючи клубок у горлі. — Капець нашій кар'єрі. Завтра Атаманенко згадає свою вбиту гідність... і моя заява про звільнення буде на його столі першим документом на підпис.