Розділ 4.

За пів години вітальня Атаманенка перетворилася на зону абсолютного затишку. На низькому скляному столику стояла відкрита коробка з гігантською піцою, від якої тягнувся розплавлений сир, і два келихи з білим вином.

Мишарик із поважним виглядом сидів біля своєї персональної мисочки й точив шматочок елітного сиру, який Дарій беззаперечно дістав із глибин свого стерильного холодильника. Папуга Киця, сита й задоволена шматочком яблука, вмостилася на спинці дивана й розсіяно буркотіла щось собі під ніс.

— Ні, ну чесно, Атаманенко! — я відкинулася на м'які диванні подушки, тримаючи в руці келих. — Айн Ренд — це ще куди не йшло. Але читати папузі  ще й Муракамі?! «Норвезький ліс»?! Ви серйозно сподівалися, що вона проникнеться японською меланхолією й засне?

Дарій, який сидів поруч, скинувши домашні капці й розстібнувши вже три верхні ґудзики сорочки, злегка почервонів і зробив добрячий ковток вина.

— Я шукав текст із повільним ритмом! — уже втретє виправдовувався він, але в його сірих очах розцвів абсолютно нетиповий для нього блиск. — У гугл-форумах для птахівників писали, що заспокійливе читання вголос знижує рівень тривожності у таких, як Киця.

— І як? Знизило?

— Вона послухала п'ятнадцять сторінок про глибоку депресію головного героя, потім чітко сказала: «Мура-ра-раакамі — зануда, Дар-рр, зануда, де кава?!»— і зажбурила в мене кісточкою від черешні.

Мене розірвало від сміху. Ще б  трохи і пролила би вино на його бездоганний світлий диван.

— Ви унікальний чоловік, Дарію Олександровичу. Серйозно. Ви вечорами ведете філософські дискусії з пернатим рекетиром, поки пів офісу думає, що ви будуєте графіки в Excel.

— Я будував графіки, займався проектуванням по вечорах… — м'яко усміхнувся Дарій, повернувшись усім своїм прекрасним тілом до мене. Його погляд став уважнішим, глибшим. — До того, як моя креативна директорка притягнула на роботу  щура у сумці й ошелешила мене нездоровою тягою до будівельної термінології.

Повітря між нами знову наелектризувалося. Офісні маски скинуто. Літня липнева ніч за вікном стукала у шиби гарячим вітром, а всередині було занадто спекотно.

І тут свої п'ять копійок вирішили вставити наші домашні улюбленці.

Киця, якій раптово стало нудно, вирішила перевірити, що там робить Мишарик. Вона поважно злетіла зі спинки дивана прямо на скляний столик. Мишарик, забачивши як на нього насувається зелена біда, вирішив, що найкраще укриття — це я.

Щур зробив різкий стрибок мені на коліна й гарячково подерся вгору по моїй сукні.

— Ой! Мишарик, ти куди?! — випалила я від несподіванки й смикнулася назад.

У цей же момент Киця, вирішивши не відставати, з гучним шелестом крил спікірувала мені просто на плече, зачепивши крилом келих. Келих хитнувся, вино вискочило на мене і я, рятуючи сукню й тварин, чисто рефлекторно зробила ривок ... прямо на Дарія.

Наслідки були катастрофічними для його бізнес-етикету.

Я всією вагою повалилася на Атаманенка. Мої груди в тонкій літній тканині сукні з розмаху й беззастережно врізалися в його широкі, гарячі груди. Мої руки інстинктивно лягли йому на плечі, а сам Дарій від несподіванки втиснувся у диван, опинившись під мною у дуже цікавому становищі.

— Левченко... — видавив він із себе, коли мої м'які форми тиснули в його міцний торс.

Його дихання збилося. Руки Атаманенка автоматично лягли мені на талію, притискаючи ще ближче. І в той самий мікросекундний момент я відчула, що той самий нещасний бідолашний «стояк», який він так старанно ховав у кабінеті за папкою з графіками, знову сейсмічно активний від такого максимально тісного контакту.

— Оу... — тихий, пікантний вигук вирвався з моїх губ. 

Я застигла прямо на ньому, відчуваючи кожним сантиметром шкіри, як мій бос мене…хоче.

— Даро... — його голос опустився до хрипу.

Дарій не відсторонився. Навпаки, його пальці на моїй талії стиснулися сильніше. Він припіднявся, змушуючи мене відчути всю твердість його намірів.

— Здається... твій щур і братова капосна пташка вирішили прискорити процес, — шепнув він мені прямо в губи. Його гаряче дихання обпікало.

— А як же... бізнес-етикет, Атаманенко? — згадуючи його власні слова, проблеяла я, хоча моє серце лупило об ребра, як божевільне.

— Який ще етикет в такій позі, Левченко?—  аж задихаючись, відповів Дарій. 

Мишарик тим часом затишно вмостився у мене на потилиці під волоссям, а Киця з кухонного острова видала звучне й схвальне: «Цьом! Цьом! Кицюня хор-роша!»

Погляд Дарія знову ковзнув на мої напіввідкриті губи.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я хотів це зробити, — сказав він.

І перш ніж я встигла пожартувати про сантехніків, його губи доторкнулися моїх.