Розділ 2.

У кабінеті Атаманенка кондиціонер працював на такій потужності, що після липневого пекельного сонця за вікном тут можна було спокійно зберігати заморожені напівфабрикати.

Дарій сидів за своїм масивним столом з темного горіха, склавши руки перед собою в замок. Перед ним розлігся мій Мишарик.

Ні, мій абсолютно безсоромний щур не тремтів від страху перед босом. Він розвалився прямо на вихідних зведеннях за місяць і з великим інтересом вмивав лапкою свою сіру мордочку, періодично поглядаючи на Дарія як на незначну деталь інтер'єру.

— Отже, Левченко, — перервав тишу Атаманенко, не зводячи очей з гризуна. — Ти принесла в офіс... біологічний об'єкт.

— Це не біологічний об'єкт, це Мишарик, — я сіла в глибоке шкіряне крісло напроти й вільно поклала ногу на ногу. Подолик моєї легкої літньої сукні злегка задерся, відкриваючи засмаглі коліна. — І він, між іншим, поводиться тихіше, ніж пів нашого відділу продаж під час дедлайну.

Я поправила сукенку.

— Він гризе майно фірми, здійснюючи свідоме правопорушення. — Дарій вказав пальцем на куток паперу, який Мишарик уже спробував на зуб.

— Він вивчає звіти! Перевіряє якість! — заступилася я за улюбленця. — Дарію Олександровичу, ну будьте людиною! У мене в квартирі два мужніх сантехніки з самого ранку міняють стояк…

Атаманенко, який якраз у цей момент вирішив зробити поважний ковток прохолодної води зі склянки, раптом закашлявся так, що від'їхав на своєму стільці аж до вікна.

Він ледве відкашлявся, схопився за паперову серветку й вилупився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому продати компанію за одну гривню. Його ідеально вкладені волосини аж закрутилися від несподіванки у кучерики, а білосніжний комірець сорочки раптом здався йому катастрофічно тісним, що він почав розщіпати гудзики.

— Що... міняють? — видавив він із себе сиплим голосом.

На моїх очах зазвичай бліде обличчя боса залив густий рум'янець.

— Труби! — швидко випалила я, тільки зараз усвідомивши, ЯК це прозвучало у зачиненому кабінеті, і відчуваючи, як мої власні щоки спалахують пекельним полум'ям. — Центральні труби водопостачання! Будівельний стояк! Чавунний! А не те, про що ви... тобто... коротше, там розгардіяш, пил, гуркіт і міцні чоловіки!

— Стояк, кажеш…

Дарій повільно зім’яв серветку. Він випрямив спину, але замість того, щоб закласти ногу на ногу, як робив завжди для демонстрації впевненості, раптом дивно застиг. Він неприродньо втиснувся у крісло, підсунувся до столу й гарячково потягнув до себе папку з річним звітом.

Мої очі мимовільно ковзнули по його ідеально випрасуваних темно-сірих брюках... і зафіксували виразну деталізацію в області чоловічого достоїнства.

— Ой! — вирвалося у мене.

Схоже, гримуча суміш із липневої спеки, задертої сукні, гумору  колишньої вчительки та нещасного «стояка» зробила з абсолютним контролем Атаманенка щось геть не за регламентом. І це «щось» зараз дуже чітко й безкомпромісно натякало під тканиною, що навіть у застебнутого на всі ґудзики шефа є цілком живі фізіологічні бажання.

Дарій помітив мій погляд, гарячково пересунув папку ще нижче, прикриваючи бунтівну зону, й виразно кашлянув.

— Я... зрозумів, Левченко, — промовив він підкреслено офіційним, але підозріло глибоким тоном, намагаючись не робити жодних різких рухів. — Не обов'язково було занурюватися в такі... специфічні анатомо-будівельні деталі вашого побуту.

— Я просто мала на увазі, що Мишарику там не місце! — я божилася й прикладала руку до грудей, ледве стримуючи пекельний регіт від того, як педантичний Атаманенко намагається сидіти рівно й придушити чоловічу революцію нижче пупа.

— Я зрозумів, — повторив він, роблячи повільний вдих-видих і, здається, подумки прораховуючи таблицю множення, щоб змусити свій організм підкоритися бізнес-етикету. — Судячи з усього, у нас обидвох зараз... складна ситуація з непокірними об'єктами.

— З якими саме об'єктами? — я уже белькотіла, бо непокірний об'єкт у його брюках мене таки збентежив.

Дарій звузив сірі очі, в яких спалахнули справжні бісики.

— З птахами, Левченко. І з гризунами. 

Він відкинувся на спинку крісла, усе ще не випускаючи з рук рятівну папку, і знову зітхнув. Уперше за всі три роки, що я тут працювала, я помітила під його очима легкі тіні.

— Левченко, ти уявляєш, що таке справжня психологічна травма від тварини? — перевів він тему на безпечніші рейки.

— Ну... коли пес зжував улюблені туфлі? — обережно припустила я.

Дарій гірко посміхнувся. Не своєю черговою «корпоративною» посмішкою, а справжньою, трохи кумедною і абсолютно беззахисною.

— Ні. Це коли о шостій ранку над твоєю головою пролітає зелена блискавка, сідає на лоб і волає прямо у вухо: «Киця хор-рррр-оша! Де кава, блін?!»

Я кліпнула очима. Потім кліпнула ще раз.

Мишарик на столі припинив вмиватися й теж вилупився на Атаманенка.

— Перепрошую... Хто волає? — перепитала я.

Дарій заплющив очі,  розплющив, дістав із кишені піджака телефон, щось клапнув і розвернув екран до мене. На відео постала розкішна вітальня з дорогим ремонтом. А посеред цієї вітальні, на кришталевій люстрі, висів велетенський, яскраво-зелений папуга. Птах загрозливо розправляв крила й металевим голосом вигукував на всю квартиру:

«Да-аар — зануда! Киця хоче яблучко! Давай каву, шефище! Киця хороша-а-а!»

Я прикрила рот долонею, але хрипкий смішок все одно вирвався назовні. За секунду я вже просто реготала на все крісло, згинаючись навпіл.

— Це... це Киця?! — видавила я крізь сльози. — Ви назвали велетенського папугу Кицею?!

— Це не я! — вперше у житті виправдовувався Атаманенко, знову червоніючи, але вже від сорому за ідіотське ім'я для папугти. — Це  Макс поїхав у відрядження й залишив мені це... створіння! Воно живе в мене вже тиждень, Левченко! Я не  майже не спав останні чотири ночі. Воно вимагає каву. Воно вкрало мої ключі від машини й заховало їх десь ... Воно копіює звук мого будильника за двадцять хвилин до того, як той має задзвонити!