Розділ 1.

Липень у місті — це коли асфальт м’якшає під підборами, а кондиціонери в бізнес-центрах працюють на межі людських можливостей. Я забігла в ліфт «Атаманенко & Ko», трішки задихана, тримаючи в одній руці холодне лате, а в іншій — свою велику сумку.

Зупинившись перед дзеркалом, я поправила легку літню сукню й перевірила блискавку на сумці. Вона була привідкрита рівно на три сантиметри.

— Сиди тихо, Мишарик, — шепнула я всередину. — Надворі плюс тридцять три, а в нас вдома міняють труби. Якщо Атаманенко дізнається, що я притягла в офіс щура, він змусить нас обидвох скласти іспит з пожежної безпеки й оформить нам у поліцейському відділку виправні роботи.

З глибини сумки вистромився мокрий, рожевий, надзвичайно допитливий носик. Мишарик, мій щурик шляхетного сірого забарвлення,  втягнув носиком повітря, що пахло кавою та офісною рутиною, й невдоволено писнув. Складно пояснити тварині з високою душевною організацією, що його не можна залишити в квартирі з двома сантехніками, які лаються і гримлять залізяччям так, що можна втратити слух.

Офіс нашого креативного відділу площею у двісті квадратних метрів зустрів мене прохолодою й звичним робочим шумом. Колектив у нас був чудовий. Мені — двадцять вісім, і я тут наймолодша креативна директорка. Решті — від тридцяти двох до п’ятдесяти: усі давно й щасливо одружені, з дітьми, собаками, дачами й іпотеками. Вони ставляться до мене з якоюсь теплою, майже родинною ніжністю. В той самий час, коли я думала про всіх цих людей у  повітрі забриніла напруга.

Я забула про …НЬОГО.

Я тільки-но допливла до робочого місця і ледь встигла поставити каву на свій стіл, бухнувши сумку на сусідній стілець, як ідилія зруйнувалася ритмічною ходою мого шефа

Дарій Атаманенко. 

За секунду всі колеги синхронно затамували подих. Почалася грандіозна вистава під назвою «Ми дуже зайняті й абсолютно невидимі».

Олег з ІТ-відділу (тридцять п'ять років, батько  десятирічних двійнят) раптом з неймовірним захопленням почав протирати ганчіркою й без того стерильний монітор Елли Мусійчук, моєї заступниці. Старша бухгалтерка Олена Степанівна (сорок вісім років, золота людина), яка любила з нами покавувати, почала вдавала, що вивчає склад на пачці літнього м'ятного чаю з такою уважністю, ніби це був секретний шифр.

Ніхто не хотів потрапити під гарячу руку Атаманенка. Не тому, що він був тираном чи крикуном — ні. Дарій ніколи не підвищував голос. Він був просто страшенним занудою й педантичним трудоголіком. Якщо ти припустився помилки, він не карав, а змушував тебе пів години слухати лекцію про тайм-менеджмент та оптимізацію бізнес-процесів. Це було гірше за будь-який штраф.

Для всіх він був «людиною в ідеальному костюмі». Здавалося, у його житті немає місця для емоцій, романтики чи бодай однієї пом'ятої сорочки.

Для всіх, крім мене.

Мені чомусь завжди подобалося  трішки піддражнювати цього застебнутого на всі ґудзики боса.

— Доброго ранку, Левченко, — пролунав над моєю головою голос Атаманенка.

Дарій стояв біля мого столу. Ідеально випрасувана світло-сіра сорочка з закатаними рукавами, стрілки на брюках блищали своїми ідеальними лініями, поновлена стрижка і доглянута борода, впевнений погляд сірих очей...

О, цей бос!

Людина-стандарт.

— Доброго ранку, Дарію Олександровичу! Яка чудова літня погода, чи не так? — я посміхнулася найчарівнішою зі своїх усмішок, сподіваючись, що мій вираз обличчя не кричить: «У мене на стільці у сумці сидить миле гризунятко»

— Погода стандартна для липня, — холодно відрізав він. — Де концепція ребрендингу для «Регіон-Буд», Дарино?

— На вашому столі уже з восьмої ранку. Відредагована, з трьома варіантами візуалу та новими графіками.— відбрехалася я.

Дарій трохи підняв праву брову. Це був його максимум прояву вируючих пристрастей в знак найвищого схвалення.

— Добре, Левченко. Швидко. А що це за... — він раптом замовк і опустив погляд на стілець поруч зі мною. — ...звук?

— Який звук? — мій голос піднявся на одну октаву вище.

— Схоже на шурхіт. Ні, точніше, шкряботіння.

— А! Це... це моя нова механічна клавіатура! Купила для зняття стресу. Дуже заспокоює нерви.

Я гарячково почала клацати по клавішах, імітуючи бурхливу креативну діяльність за вимкненим компом.

Дарій повільно нахилився. Його сірі очі звузилися, фіксуючи поглядом мою сумку. А сумка... Сумка в цей момент вирішила піти направо чи то наліво. Вона виразно й досить відчутно хитнулася.

— Дарино, — спокійно промовив Атаманенко, тицяючи на сусідній стілець.— Твоя сумка робить незвичні рухи.

— Вона... вмостилася зручніше. Влітку все розширюється від спеки! Фізика, шостий клас! — випалила я першу дурість, яка спала на думку.

Олена Степанівна прикрила обличчя руками, а Олег засунув ганчірку для монітора собі до рота аби не розреготатися.

Дарій, не кажучи ні слова, простягнув  свої довгі пальці й повільно потягнув за замок.

З глибини торби на виконавчого директора впевнено й без жодного остраху дивилися дві чорні намистини. Мишарик виліз на світ Божий, сперся передніми лапками на бортик сумки, а потім почухав вушко й легенько, але дуже чітко писнув просто в обличчя найсуворішому босу компанії, який нахилився, щоб розгледіти теє диво.

Атаманенко завмер. Я завмерла. Офіс перестав дихати.

— Це... — повільно почав Дарій, випрямляючись у повний зріст. — Як ви додумалися принести на роботу щура?

— Це ж Мишарик, — поправила я боса. — І він має високий рівень інтелекту та вихованості.

Колись мій колишній хлопець, коли його родина раптово розбагатіла на якийсь сірій схемі з нерухомістю, сказав мені на прощання: «Даро, ну яка з тебе перспектива? Простачка з провінції, яка перебивається вчительським хлібом у школі. Ти не тягнеш мій новий статус. Ще й з щурами водишся».

Того ж дня я кинула школу, витерла сльози, зібрала валізу,  взяла свого Мишарика, пройшла найжорсткіший відбір у цю компанію й за три роки сіла у крісло креативної директорки. Я довела собі й усьому світу, що варта більшого. І ніякий щур у сумці, і ніякий зануда-бос не змусять мене почуватися винною у моїх рішеннях!