Розділ 8

Це був останній вечір перед від’їздом. Неофіційно. Ніхто з них не казав уголос, але всі знали: завтра — валізи, квитки, плани. А сьогодні — лише момент.

На пляжі влаштували невеличкий вогонь. Без музики, без сцени, без глядачів. Тільки вони. І ті, хто стали ближчими за останні тижні, ніж деякі знайомі за роки.

— Дивно, — сказала Ірина. — Ми почали цей відпочинок, тікаючи. А тепер… хочеться залишитись.

— Може, не місце важливе, а стан, у якому ти була тут? — відповіла Тетяна, тримаючи в руках дерев’яну паличку з обвугленим кінчиком.

Юля мовчала. Але очі в неї були блискучі. Вона дивилась на обрій. Сонце сідало повільно, ніби розуміло: це їхній вечір.

Вони не домовлялись про танці. Але все сталося природно. Спершу — легкий крок Ірини. Потім — посмішка Юлі. А далі Тетяна просто подала руку. Хлопці підійшли самі.

Без слів.

І вони почали танцювати. Без музики. Просто під ритм хвиль, вітру, серця. Це були не танці для когось — це були танці для себе.

Юля танцювала з тим, хто вмів мовчати, коли потрібно. Ірина — з тим, хто читав поезію очима. Тетяна — з тим, хто грав на гітарі, але цього вечора просто слухав.

Це був вечір, який залишиться не на фото, а під шкірою. Вечір, коли не треба було нічого пояснювати.

Коли вони розходились, сонце вже сховалося. Але не їхнє тепло. У кожної з них — залишився шматочок цієї миті.

І навіть якщо завтра буде прощання — цей вечір не закінчиться.