Розділ 7

Ранок був теплим, але іншим. Наче після концерту — коли вже нема музики, але вона ще звучить у тобі.

Юля прокинулась перша. Її волосся пахло морем, а на щоках ще жевріли усмішки вчорашнього вечора. Вона вийшла босоніж на балкон і побачила, як світ просинається повільно, як і вона — не поспішаючи.

Ірина заварювала каву. Але не ту — з корицею, як завжди. Сьогодні вона захотіла ванільну. Бо щось у ній змінилось. Вона згадувала вчорашній погляд, вірші, пальці на сторінках, що рухались так обережно. І — хоч не зізнавалась — чекала повідомлення.

Тетяна сиділа з ноутбуком, але нічого не друкувала. Її пальці зависли над клавіатурою. Бо в голові звучала музика. А в серці — питання, на яке вона не знала відповіді: чи можна жити без плану, але з відчуттям?

Дзвінки. Повідомлення. Тиша.

Жодна з них не сказала вголос, що чекає. Але всі чекали. І коли прийшло перше повідомлення — було тихо.

«Прокинувся з думкою про каву. І про тебе. — Д.»

Тетяна усміхнулась. А потім — знову опустила очі. Вона не відповіла одразу. Але це був початок.

«Якщо сьогодні буде дощ — давай зустрінемось під ним?» — І.»

Він відповів: «А якщо ні — зустрінемось під небом.»

Юля мовчала найдовше. Вона не писала, не відповідала. Вона стояла на пляжі і думала: “Як не втекти цього разу?”

І тоді — отримала коротке: «Я нікуди не йду, якщо ти залишишся.» — С.

Ці слова були простими. Але щирими. І кожна з дівчат відчула: відстань — це не кілометри. Це страхи. І якщо їх подолати, стає ближче, ніж будь-коли.

Вони зустрілись удень. Без домовленостей. Просто прийшли туди, де грала музика. І знову — разом. Бо літній альянс тривав. Не за планом. А за серцем.

Далі буде...