Розділ 5

Вони повернулись на ярмарок наступного ранку. Спочатку — ніби випадково. Але всі троє знали: це не випадковість. Це — кава, яка залишила після себе післясмак… і цікавість.

— А якщо ми знову побачимо їх? — Юля намагалась звучати незацікавлено, але тінь рум’янцю на щоках її видавала.

— Якщо ти так сильно цього хочеш, то вони точно будуть, — посміхнулась Ірина. — Закони життя прості: думки — це компас.

Тетяна знизала плечима, але не стала заперечувати. Усередині в неї теж щось грало. М’яко. Наче початок нового треку в улюбленому плейлисті.

Вони зайшли в кав’ярню з видом на море — ту саму, де вчора сиділи музиканти. І він був там. Той, що з компасом на зап’ясті.

— Вітаю. Пам’ятаю вас — і ваш капелюх, — усміхнувся він до Юлі.

— Я не вирішила, дякувати чи сваритись, — жартівливо відповіла вона.

Ірина тим часом підійшла до того з книжкою. Він сидів за столиком біля вікна й читав Октавіо Паса.

— Ви серйозно читаєте поезію влітку? — здивувалась вона.

— А літо хіба не найпоетичніша пора року? — відповів він.

Ірина мовчки сіла поруч. А десь на фоні вже звучала музика — той, у білому лляному, грав на гітарі.

Тетяна не знала, куди себе подіти. Вона замовила подвійну каву й сіла трохи осторонь. Але не надовго. Хлопець із гітарою сів навпроти.

— Я вгадав. Ви — та, хто думає, що контролює час, — сказав він з усмішкою.

— А ви — той, хто його порушує, — відповіла вона. Але… не пішла.

Кава пахла корицею й свободою. Розмови були простими — але глибшими, ніж зазвичай. Кожна з них, здається, вперше відкривалась комусь, хто не питав «що ти робиш у житті», а цікавився — «що робить тебе щасливою».

— Я колись мріяв про корабель. Але потім зрозумів — достатньо човна й серця, — сказав той, що з компасом.

— А ти? — спитав він у Юлі.

— Я мріяла бути диким повітрям. Без форм і дозволів, — сказала вона й раптом зрозуміла: вона справді цього хоче.

Ірина читала вірші з хлопцем навпроти, і відчула, як слова починають звучати в ній самій. Наче давно чекали.

Тетяна слухала музику. І не рахувала час. А коли він сказав: "А якби можна було жити без графіка… ти б спробувала?" — вона відповіла: "Так. Але лише якщо поруч буде музика."

Вони пішли звідти пізно. Сонце вже ковзало поверхнею моря. І кожна знала: маршрут змінився. Тепер — не лише в просторі. А й у серці.

Далі буде...