Розділ 2

На другий день сонце вирішило, що їм потрібно трохи виклику — і засвітило так, що капелюхи стали обов’язковими.

Ірина прокинулась першою. І замість кави взяла... карту. Стару туристичну, з помітками, які, схоже, залишив якийсь божевільний мандрівник.

— Це знак, — заявила вона. — Ми маємо знайти цей маяк. Ось, дивіться — “Світло без дороги”. Я вже зачарована.

Тетяна скрутила губи, але взяла рюкзак.

— Якщо ми помремо від спеки — винна ти.

— Але з красивим видом, — додала Юля, уже надягаючи сонцезахисні окуляри. — До речі, знаєте, що ідеально для пригод? Панчохи і хороше взуття. Але я в шльопках. Тож це буде серйозне випробування.

Вони пішли навмання. Карта вела вздовж моря, крізь оливкові зарості, до старої стежки з кам’яними сходами. Було гаряче, голосно від цикад і смішно, бо Ірина вперто читала кожну підписану каменем «підказку» серйозним тоном.

— “Там, де шелест — там відповідь”. Це що, квест? — перепитала Тетяна.

— Це життя! — відповіла Ірина з вогником в очах.

Після години дороги, коли вже всі трохи змовкли й почали шкодувати, що не залишились у готелі з коктейлями, вони вийшли до обриву. А там — старий маяк. Справжній.

Юля зняла капелюх.

— Якщо зараз не буде драми — я розчаруюсь.

І… драма була. Вони знайшли стару табличку зі словами, викарбуваними іспанською, а під нею — пляшку. Усередині записка:

"Якщо ти тут — значить, життя триває. Напиши свою історію. І заховай для наступного."

Ірина дістала блокнот. Юля — ручку. Тетяна — телефон, щоб зняти це (але одразу передумала).

— Ми зробимо наш знак, — сказала Ірина. — І наступного року… хто знає?

Того вечора вони повернулися втомлені, засмаглі, з блиском в очах.

«Літній альянс» отримав нову традицію: залишати історії — там, де їх ще не було.