До побачення, літо

Літо повільно складає валізи,
Сонце вже нижче стоїть у небі,
Ранок стає прохолоднішим трохи,
Вітер приносить осінні пісні.

Ще зеленіють дерева і трави,
Ще достигають останні плоди,
Та вже помітно: за літніми днями
Тихо приходять нові холоди.

Я проводжаю гарячі світанки,
Довгі дороги, веселий прибій,
Море, полуницю, нічні світанки,
Теплий пісок і безхмарний спокій.

Десь на балконі лежить капелюшок,
Поруч окуляри і пляжний рушник,
Наче літо залишило навмисно
Речі, щоб довше не йти від мене.

На фотографіях сонце сміється,
Хвилі застигли у синій воді,
Кожна маленька літня хвилина
Знову оживає у пам’яті.

Я переглядаю теплі світлини,
Там, де ми разом сміялися влітку,
Там, де звичайна маленька година
Ставала великою і незабутньою миттю.

Пахне ще м’ятою, яблуком, садом,
Листя зелене тримається вперто,
Наче природа не хоче прощатися,
Наче їй літо іще не набридло.

Та вечорами вже чути прохолоду,
Зорі стають холодніші вночі,
Вітер приносить далеку свободу,
Золоте листя готує в саду.

Я не сумую, хоча трохи шкода,
Що теплі дні відходять від нас,
Бо кожна пора має власну пригоду,
Кожна пора має власний свій час.

Літо навчило мене помічати
Сонячний промінь на звичайній стіні,
Чайку над морем, краплину на траві,
Теплу долоню у власній руці.

Навчило радіти простому морозиву,
Дощу після спеки, нічним небесам,
Велосипедній далекій дорозі,
Ранку, що сонце приносить до нас.

Навчило не бігти за кожною миттю,
Не намагатися час зупинити,
Бо найцінніше живе тільки доти,
Доки ми вміємо просто його прожити.

Тепер я стою біля тихого саду,
Дивлюся, як вечір спускається вниз,
Літо іде, але залишає
Сонячний промінь поміж моїх сліз.

Може, воно ще повернеться скоро,
Знову розквітне вогнем на землі,
Знову розбудить зелені простори,
Знову покличе до моря мене.

Але сьогодні я тихо прощаюсь,
Не кажу літу: «Залишся, постій»,
Просто йому від душі усміхаюсь:
«Дякую тобі за сонячний спокій».

Дякую ранкам, наповненим світлом,
Дякую хвилям, піску і траві,
Дякую зорям, що сяяли влітку,
Дякую кожній щасливій порі.

Дякую дощу, що приходив раптово,
Дякую вітру, що грав у саду,
Дякую сонцю за кожне проміння,
Дякую літу за радість просту.

І коли одного дня стане холодно,
Коли за вікнами з’явиться сніг,
Я відкрию пам’ять — і там неодмінно
Літній промінчик освітить мій дім.

Бо літо не зникає остаточно ніколи,
Воно залишає тепло у душі,
І навіть тоді, коли падає сніг,
В пам’яті квітнуть його малі спори.

Тож до побачення, сонячне літо,
До побачення, море й пісок,
Залиш мені неба блакитних квіт
І теплий, щасливий останній ковток.