Велосипедна стежка

Дорога біжить поміж зелених трав,
Велосипед котиться легко вперед,
Вітер розвіяв усі мої думки,
Наче з дороги прибрав їхній слід.

Дерева схиляються просто над нами,
Листя шумить, наче море вгорі,
Сонце проб'ється крізь зелені плями,
Залише золотих зайчиків у траві.

Попереду поле, за полем — долина,
Далі ріка і старий дерев’яний міст,
Літо стоїть над дорогою вільне,
Наче нікому не треба його.

Колеса шурхочуть по стежці пісочно,
Птахи пролітають над головою,
День розгортається ясно і сонячно,
Вітер біжить поруч зі мною.

Я не поспішаю, але й не зупиняюсь,
Дорога сама вибирає свій шлях,
Я тільки дивлюся, як світ відкривається
У золотих і зелених кольорах.

Миготять узбіччя, поля і дерева,
Десь промайнула маленька ріка,
Хмара пливе над землею легкою,
Наче велика біла рука.

Пахне травою і скошеним сіном,
Пахне далеким лісом вгорі,
Літо лежить на дорогах невидимо,
Теплим промінням на кожнім листі.

Я зупиняюся біля криниці,
П’ю прохолодну воду поволі,
Сонце блищить на старій блакитній криниці,
Вітер гойдає траву на просторі.

Поруч метелик сідає на раму,
Крила розкривши на кілька секунд,
Наче говорить: «Не поспішай, мандрівнику:
Краса починається саме тут».

Я усміхаюсь і знову рушаю,
Дорога кличе мене вдалину,
Я навіть не знаю, куди приїду,
Та знаю: сьогодні нікуди не спішу.

Ліс зустрічає прохолодною тінню,
Гілки утворюють зелений тунель,
Сонце мерехтить поміж верховіттям,
Наче маленький небесний ліхтар.

Там, де стежина спускається вниз,
Чути ріку за кущами густими,
Вода поспішає кудись поміж камінням,
Вільна, прозора і дуже жива.

Я ставлю велосипед біля берега,
Сідаю на камінь, дивлюся у воду,
І розумію: найбільше багатство —
Мати хвилину для власної думки.

Потім дорога веде до села,
Білі будинки дрімають у сонці,
Пахне свіжим хлібом із маленької пекарні,
Півень кричить на старому паркані.

Хтось поливає квіти на ґанку,
Хтось ремонтує старий велосипед,
Хтось просто сидить біля свого будинку,
Дивиться, як літо минає вперед.

Я проїжджаю повз і вітаюся,
Люди всміхаються мені навзаєм,
І раптом чужа незнайома вулиця
Стає на хвилину майже рідною.

Вечір повільно збирає своє золото,
Дорога стає рожевою вмить,
Тіні дерев простягаються довго,
Вітер втомився і хоче спочить.

Я повертаюся додому поволі,
Колеса шурхочуть у вечірній тиші,
За спиною залишається поле,
Попереду — вогники міста.

Та я знаю: коли знову захочеться
Втекти від турбот і буденних думок,
Я сяду на велосипед — і дорога
Знову відкриє мені свій урок.

Бо іноді треба просто рушати,
Не знаючи навіть, куди і навіщо,
Щоб серед літа себе відшукати
У шелесті трав і небі яснім.