Пляжний день

Над морем розгортається ранок,
Сонце виходить із хвиль золотих,
Берег наповнений сміхом і гамом,
День обіцяє нам бути легким.

Парасольки строкаті, мов квіти,
Кинуті тіні на теплий пісок,
Хвилі приходять дітей веселити,
Кожна приносить блакитний вінок.

М’ячик летить над піском кольоровим,
Чайка кружляє над морем вгорі,
Хтось залишає сліди на узмор’ї,
Хтось фотографує сонячні дні.

Лежак скрипить під вагою спокою,
Книга розкрита, та сторінки сплять,
Вітер пустує над кожною шапкою,
Хмари поволі над берегом мчать.

Море блищить, наче синє дзеркало,
Сонце танцює на кожній хвилі,
День розливається теплим напоєм,
Небо сміється над нами щосили.

Десь продавець морозиво пропонує,
Десь дітлахи будують міста,
Хтось у воді із хвилею жартує,
Хтось на піску відпочинок шука.

У мушлі маленькій шумить океан,
Я прикладаю її до вуха,
І чую не тільки далекий прибій,
А ніби літа невидиму музику.

Теплий пісок під долонями грає,
Мушлі лежать біля самої води,
Кожна, здається, свою пам’ять ховає,
Що не знайдеш серед буденної метушні.

Сонце торкається мокрого волосся,
Вітер приносить морську прохолоду,
День ніби просить: «Не думай про осінь,
Просто радій цій хвилині й свободі».

Я заходжу у воду повільно,
Хвиля торкається ніг і тече,
Море говорить зі мною довільно,
Та я не знаю, про що саме це.

Може, воно про далекі країни,
Може, про човни, що зникли в імлі,
Може, про те, що усі ми єдині
Перед безмежністю синьої млі.

Полудень сипле гарячим промінням,
Тіні короткі лягають в пісок,
Чайка кричить над моїм відпочинком,
Море гойдає блакитний вінок.

Після обіду стихає галас,
Хтось уже спить під строкатим дахом,
Хтось ще будує палаци із піску,
Мріючи стати морським королем.

Та вечір приходить неспішною ходою,
Сонце червоніє на обрії вже,
Море стає золотистою водою,
Вітер усе тихіше шумить.

Парасольки складаються, пляж спорожніє,
Зникають сліди на гарячім піску,
Тільки вода, мов жива, ще радіє,
Котить до берега хвилю легку.

Я залишаю тут останній свій слід,
Поруч із морем, де день відгорів,
Хвиля приходить — і слід мій стирає,
Наче не було ні мене, ні слідів.

Та я не сумую: у цьому є диво —
Море не тримає нічого навік,
Все, що минуло, стає особливим,
Все, що приходить, дарує свій крик.

Ніч накриває узбережжя поволі,
Зорі запалюються над водою,
Я ще стою на вечірньому полі
Між небом, піском і морською тишею.

І поки хвиля торкається берега,
Поки над морем не гасне блакить,
Я відчуваю просту, незбагненну
Радість — сьогодні просто бути й жить.