Сонце над водою

Ранок розсипав проміння на хвилі,
Небо блакитне купається в дні,
Чайки кричать над затокою милою,
Сонце малює вогні золотисті.

Тихо гойдається човен край берега,
Весла лишають сріблястий слід,
Літо приходить до мене без шелесту,
Наче знайомий із юності світ.

Теплий пісок під ногами пружиниться,
Вітер торкається сонних трав,
Море сміється, хлюпочеться, піниться,
Наче про щось мені розповідає.

Десь за вербою співають невтомно
Цвіркуни пісню про вечір ясний,
І від води піднімається сонно
Запах ріки, очерету й весни.

Хоча вже літо, у серці лишається
Щось від весни — непомітний привіт,
Кожна хвилина у пам’яті грається,
Кожна хвилина лишає свій слід.

Я простягаю долоні до сонця,
Наче ловлю золоті промінці,
І розчиняється день у віконці,
І розквітають думки у мені.

Пахне водою, нагрітою спекою,
Пахне травою, медами й теплом,
Літо приходить легкою ходою,
Сонячним кроком заходить у дім.

На горизонті рожевіють хмари,
Вітер колише далекі човни,
Наче художник невидимий, вправний,
Він розфарбовує обрій вогні.

Я не поспішаю нікуди сьогодні,
Час відпочити від справ і доріг,
Хай навіть сонце стоїть над безоднею,
Хай завмирає на березі крок.

Може, для щастя не треба багато —
Тільки вода, теплий вітер і день,
Тільки побачити небо над собою,
Тільки почути далеку пісень.

Хвилі приходять і знов відступають,
Наче навчають мене не спішить:
Все, що минає, назад не вертає,
Та кожна мить продовжує жить.

У небі пливуть білокрилі вітрила,
Хмарки торкаються сонячних висот,
І над землею розлита щосили
Літня мелодія теплих щедрот.

З берега видно зелені острови,
Там очерет шепотить до води,
Наче старі, нерозгадані повісті
Хтось залишив поміж тишею й снів.

Вечір поволі спускається з неба,
Золото тане на гладіні хвиль,
Сонце ховається там, де потрібно
Відпочивати від денних зусиль.

Я проводжаю останній промінчик,
Довго дивлюся у синю далечінь,
Літо залишить мені на долонях
Теплу, невидиму сонячну тінь.

І коли завтра повернуться справи,
Шумні дороги, турботи й міста,
Я пам’ятатиму берег ласкавий,
Де відпочивала моя метушня.

Пам’ятатиму хвилі прозорі й зелені,
Пісню чайок і гарячий пісок,
Промінь, що спав на воді біля мене,
Вітер, що гладив вечірній лісок.

Літо не просить залишитись з ним,
Воно минає, як сон золотий,
Та повертається в пам’яті тихо,
Коли за вікнами вечір густий.

І якщо раптом душа захвилюється,
Я повернуся думками туди,
Де над водою сонце цілується
З тихою гладінню теплої води.