Метелики під дощем

Я стою біля нашого табору коли на мене починають падати крапельки. Дощ. З кожною хвилиною він стає все сильнішим, ряснішим, по трохи здіймається вітер. Але вода він не холодний. З кожним ривком він стає все сильнішим. Не зважаючи на те, що я вже геть промокла. Вода всюди. Я не стою сама. Люди в паніці розбіглися під укриття і в будівлі. Через деякий час я відчуваю, що посміхаюся. Як раптом з будівлі нашого табору виходить хлопець. Красивий, високий, схожий на азіата (ну хіба що трішки) його карі очі дивляться на мене. Даня. Він підходить до мене. За кілька кроків він так само мокрий як і я та усміхається. У нього чарівна, легка, посмішка така цікава раніше я не бачили, щоб він так усміхався. 

- Соломіє, ти чарівна. Ти вже давно мені подобаєшся, і я ніколи не почувався таким щасливим. - Він бере мою долоню в сою руку, ніби вивчаючи кожну лінію, а потім підносить її до губ і цілує.

Я не встигла відреагувати. Мої думки були заплутані і я нічого не могла сказати. Тільки дивилася як він розглядаю мою руку. І тут раптом він притягує мене до себе. Мою руку яку він тримав, поставив собі на плече і вже вільною рукою взяв мене за талію. Іншою ж легенько доторкнувся до моєї щоки і притягнув ближче. Його губи легенько доторкнулися до мого носика. Легкий доторк сповненим любові. У моєму животі почали літати метелики. Хвилювання дивне відчуття. Мені так добре тут, зараз, в його обіймах. Біля нього. Я хочу щоб це тривало вічно. І тут він перериває наші обійми та каже мені: " Слоломко вставай!" 

- Соломко вставай! Соломія вставай!!!

- Соломіє, ми спізнимся в табір негайно прокидайся, - я розплющую очі і бачу, що надомною стоїть бабуся.

- Прокидайся, соню! Не можу збутити ні тобе, ні твоїю сестру. Допоможи мені її розбудити.

-  Я не Соня я Соломія. Все я встала не переживай, дякую,- заспокоїла я бабусю. А сама пішла будити Ганусю. Подумки зробивши замітку поговорити з Данею.

- Гануся, квіточко вставай. Пора в табір,- лагідно говорила я.

- Соломко давай сьогодні не підем до табору,- милим поглядом дивилаяс на мене сестра.

- Що з тобою сестричко ти завжди хотіла іти в табір?- здивовано я запитала.

- Я не дуже хочу про це говорити.

- Квіточко ти ж знаєш, що можеш мені довіритися?- запитально я подивилася на сестру.

- Знаю, м добре розповім. У таборі є один хлопець. У мене з ним деякі не проблеми. Ну точніше у нас була перепалка.

- Ну продовжуй я слухаю,- сказала я закликаючи сестру говорити.

- Гаразд. Але пообіцяй, що дослухаєш до кінця.

- Звичай ти ж знаєш, що можеш мені довіряти,- заспокоїла я сестру. 

— У мене в групі є хлопець, я про нього вже згадувала — його звати Дмитро. Він завжди мене дражнить. Останнього разу, коли ми сварилися, він почав мене ображати: називав жебрачкою, казав, ніби ми дуже бідні, а наш одяг — із секонд-хенду.

Вона на мить замовкла, а потім додала:

— Я не могла цього терпіти і штовхнула його. Він штовхнув мене у відповідь, і ми трохи побилися. Взагалі він страшний хвалько — постійно хизується своїми дорогими речами. Через це я більше не хочу їхати до табору.

- Ганусю, не переживай. Залишився лише один день, тож я рекомендую тобі піти. Я наглядатиму за тобою. Та й взагалі, якби я знала про цей конфлікт раніше, жодних проблем не було б. Якщо він знову підійде до тебе — одразу телефонуй мені. Я прийду і розберуся з ним. Усе, йди збиратися.

Коли ми прийшли у комплекс в якому проходив табір, більшість грали у волейбол. Гануся зразу пішла до своєї групи грати. А я зразу приєдналася до своєї команди де була вожата Оля. Я дуже зраділа, що ніде не побачила Даню. Тому, що я не була ще готова до розмови з ним. Грати у волейбол мені подобалося, мало того мені хотілося записатися на волейбол після табору. Ви тільки уявіть вас багато всі хлопці та дівчата і кожен намагається не пропустити м'яч. І тут одному хлопцю попали м’ячем в голову. Це був Остап з нашої команди. Оля пішла до нього, щоб відвести його до нашої медсестри. Ми надіялися що вона допоможе зняти набряк. Прослідковуючи як вони ідуть до виходу, я побачила Даню який зайшов до зали і йшов в напрямку нашої команди.

- Даняяяя ходи до нас будеш замість Остапа,- крикнула якась людина з нашої команди.

В моєму животі почали пурхати метелики. Звичайно руки зразу стали холодними і почали труситися. Даня ж спокійно підійшов до нашої команди і зайняв місце Остапа. Оліне місце залишилось порожнє. Ми зіграли одну подачу і вона приєдналася до нас назад. До речі, лікарка вирішила, що Остапу краще відпочити певний час. Усвідомлюючи, що тут Даня я починала все більше і більше нервувати. Тож не зважаючина повний склад команди, я почала грати гірше і ми почали програвати.

- Оля щось мені не добре я вийду на хвилинку повітрям подихати,- сказала я і миттю зникла за дверима. 

Вийшовши із зали я хотіла зателефонувати мамі, того пішла на другий поверх. Зайшла в кімнату хотіла набрати мамин номер як почула голоси. Я завмерла прислухаючись до голосів.

- Христя ти бачила ту Соломію? Вона як побачила нашого Даню вибігла із залу як ошпарена.

- Та звичайно бачила, в нас в таборі давно такого не було. Взагалі, що вона собі думаю. Хто вона така, щоб він так до неї ставився. Що вона собі думає, нехай навіть не сміє дивитися на нього. 

- Ну так я згідна вона йому не підходить. Вискочка завжди хоче бути в центрі уваги. І що тільки Даня в ній знайшов? 

- Та так сама не знаю ідем у сортзал, а то нас будуть шукати.

Дівчата пішли, а я лишилася там стояти і думати над цією ситуацією. «От общипані курки! А з вигляду такі привітні. Ну нічого земля кругла - ще зустрінемся»,- подумала я. Що ж тут я знов чую чиїсь кроки. Я завмерла в очікуванні когось та сподівючись, що мене не помітять.

- Соломіє, ти тут?- почувся чоловічий голос. О Боже це ж Даня він мене кличе. Що він тут робить? Він мене шукав? Хвилювався? Чи просто почув розмову тих дівчат? Що відбувається?