Останій день

Літо пролетіло дуже швидко. Здавалося, що Мія тільки вчора не хотіла їхати в табір, а тепер настав останній день.
На галявині всі збирали свої речі, хтось фотографувався, хтось обіймався і прощався.
— Я не хочу їхати… — сумно сказала Юля.
— Я теж, — відповіла Ліна. — Тут було так класно.
Мія стояла поруч і дивилася на табір: намети, ліс, галявину, де вони кожного вечора сиділи біля костра. Їй теж стало трохи сумно.
Раптом поруч підійшов Макс.
— Привіт, — тихо сказав він.
— Привіт, — відповіла Мія.
Кілька секунд вони мовчали. Було трохи ніяково, бо обидва розуміли, що скоро всі роз’їдуться.
— Ну що… сьогодні вже додому, — сказав Макс.
— Так… — тихо відповіла Мія.
Він трохи подумав, а потім дістав телефон.
— Слухай… може обміняємося номерами?
Мія підняла на нього очі й трохи усміхнулася.
— Можна.
Вони записали номери один одного.
— Напишеш мені? — тихо запитала Мія.
— Обов’язково, — усміхнувся Макс.
З галявини почувся голос виховательки:
— Усі до автобусів! Ми виїжджаємо!
Дівчата почали швидко брати валізи.
Мія ще раз подивилася на Макса.
— Бувай, — сказала вона.

— До зустрічі, Мія, — тихо відповів Макс.
На мить вони просто дивилися один на одного. Навколо було багато шуму: діти сміялися, валізи стукали об землю, вихователі кликали всіх до автобусів. Але для Мії все ніби затихло.
Макс зробив маленький крок ближче.
— Я буду сумувати, — тихо сказав він.
Мія трохи посміхнулася, хоча в очах з’явилася легка суміш радості й смутку.
— Я теж…
Макс обережно взяв її за руку, притягнув трохи ближче і ніжно поцілував.
Поцілунок був короткий, але дуже теплий.
Мія трохи почервоніла і тихо засміялася.
— Тепер точно до зустрічі, — сказав Макс.
— До зустрічі, — відповіла вона.
Мія взяла свою валізу і пішла до автобуса. Коли вона сіла на місце і подивилася у вікно, Макс ще стояв на галявині.
Автобус повільно рушив.
І в ту ж секунду її телефон тихо завібрував.
Макс:
«Я вже сумую 🙂»
Мія усміхнулася, дивлячись у вікно.
Можливо, табір закінчився…
але їхня історія тільки починалася.