Нічний квест

Після обіду всі діти зібралися на галявині. Вихователі стояли поруч і щось активно обговорювали. Діти одразу почали шепотітися — явно готувалося щось цікаве.
Макс вийшов трохи вперед і сказав:
— Сьогодні ввечері у нас буде нічний квест у лісі. Ви будете шукати підказки і проходити різні завдання. Команда, яка першою знайде фінальний прапор, переможе.
— Ого! — почали радісно вигукувати діти.
Мія стояла поруч із дівчатами, але іноді ловила погляд Макса. Він теж іноді дивився на неї і ледь помітно усміхався.
Коли настала ніч, всі отримали маленькі ліхтарики. Ліс виглядав зовсім інакше: темний, тихий і трохи таємничий.
— Не розходьтеся далеко від команди! — попередив Макс.
Команди почали шукати першу підказку. Дівчата з палати Мії швидко побігли вперед, намагаючись знайти знак на дереві.
Але в якийсь момент Мія відстала. Вона зупинилася біля стежки, намагаючись зрозуміти, куди йти далі.
— Мія? — раптом почувся знайомий голос.
Вона повернулася. Це був Макс.
— Ти трохи відстала від команди, — сказав він, підсвітивши ліхтариком стежку.
— Я… здається, трохи заблукала, — зніяковіло відповіла вона.
Макс тихо засміявся:
— Нічого, знайдемо їх разом.
Вони повільно йшли лісовою стежкою. Навколо було тихо, тільки іноді було чути спів нічних пташок.
— Чесно… — сказала Мія, — мені трохи страшно вночі в лісі.
Макс зупинився і простягнув їй руку.
— Тоді тримайся поруч. Так точно не загубишся.
Мія взяла його за руку. Її серце почало битися швидше, але тепер їй було зовсім не страшно.
Раптом вони вийшли на маленьку галявину, де світло місяця освітлювало траву.
Вони зупинилися.
— Красиво, — тихо сказала Мія.
— Дуже, — відповів Макс, але дивився не на галявину, а на неї.
Мія помітила його погляд і трохи розгубилася.
Макс зробив крок ближче.
— Знаєш… — тихо сказав він, — я радий, що ми трохи загубилися.
— Чому? — прошепотіла Мія.
— Бо тепер ми можемо побути трохи разом.
Мія усміхнулася.
І через секунду Макс обережно нахилився до неї. Їхні губи знову зустрілися у тихому, ніжному поцілунку під світлом місяця.
Десь у лісі почулися голоси дітей, які шукали наступну підказку.
Мія тихо засміялася:
— Здається, нам все ж треба знайти команду.
— Можливо, — усміхнувся Макс. — Але ще хвилинку можна залишитися тут.
І вони ще трохи стояли на тихій нічній галявині, знаючи, що це літо стає для них особливим.