Вечір біля костру

Вечір опустився на табір, і тепле світло костру висвітлювало обличчя дітей. Всі зібралися на галявині, сидячи на дерев’яних колодах навколо вогню. Повітря наповнювалося запахом диму та соснових голок, а сміх і шепіт дівчат розносився тихо по галявині.
Мія сиділа трохи осторонь, обійнявши коліна, і спостерігала, як інші діляться враженнями від дня. Серце її ще калатало після смуги перешкод. Вона знала, що зараз саме час зробити те, що давно відкладала.
Повільно вона підвелася і тихо підійшла до Макса, який сидів трохи далі, спостерігаючи за палатою.
— Можна сісти поруч? — тихо запитала вона.
— Звісно, — усміхнувся він, роблячи місце поряд.
Мія сіла, трохи червоніючи, і зітхнула.
— Макс… — почала вона, — я хотіла вибачитися за те, що нагрубила тобі в перший день… в автобусі, і потім у палаті. Я… я не мала права так поводитися.
Макс повернувся до неї, дивлячись тепло:
— Не хвилюйся, Мія. Я зрозумів, що ти була знервована. І знаєш, для мене важливіше, що тепер ми разом працюємо та проводимо час, а не те, що сталося спершу.
Мія трохи посміхнулася, відчуваючи легке полегшення.
— Дякую, — тихо сказала вона. — Мені просто хотілося, щоб ти знав.
Вогонь тихо потріскував, а навколо стояла тиша, яку рідко можна було відчути в таборі. Мія відчула, що її серце теплішає від його спокою і доброти. Вона знала: це літо буде незабутнім не лише через пригоди, а й через тихі моменти поряд із Максом, коли можна бути собою і не боятися показати справжні емоції.
— Гарний вечір, — тихо промовив Макс, дивлячись на вогонь.
— Так, гарний, — відповіла Мія, відчуваючи, як хвилювання й сором поступово відступають.
Вона ще не знала, скільки таких вечорів буде попереду, але вже відчувала, що цього літа вона відчує справжню дружбу, підтримку і, можливо, перші теплі почуття…