глава 1

“Покоління вільних . Як нова генерація творить майбутнє”

Покоління вільних – це я  та мої герої.

Вільні :

1. Олена Бузко – літератор, займається написанням віршів, вивчає українську літературу. Її подруга – Діана, теж літератор пише дисертацію про діаспору.

2. Ірина Малина – художниця. Її подруга  Тереза – художниця…

Я робила репортажі:

1. Українська література, а саме література української діаспори. Чому українські письменники їдуть закордон. 

Покоління вільних … Хто такі вільні? – Це я, мої однолітки, їх родини тощо.

Я – вільна, бо можу вільно писати свої роботи та навіть викладати їх до інтернету, щоб люди читали. Можу спілкування з іншими однолітками, подорожувати та відкривати для себе навколишній світ. Я живу у вільній Україні. Ми незалежна держава, але є люди, які це не розуміють, бо не хочуть , щоб ми були поколінням вільних. Чим живуть покоління вільних? – Інтернетом, який захопив увесь світ. Інтернет дає безліч можливостей для кожної молодої людини. Ми – інтернет покоління. Покоління вільних – це геї, бісексуали та лесбіянки, бо можуть вільно виражати свою любов до іншої людини, навіть , якщо це протиречить світовій моралі світ. В Україні є покоління  сміливих дівчат, які називають себе Femen. Вони виступають за вільне покоління, завдяки  свойому тілові. Дівчата оголяють своє тіло, в знак протесту зі світом та його проблемами. Раніше були інші люди, які хотіли бути вільними. Вільний від кріпосництва був Т.Г. Шевченко.

Хочу розповісти Вам про покоління вільних людей. Розкажу про своїх героїв.

1. Олена Бузко – худенька, середнього зросту дівчина. Волосся у неї темно-русяве, хвилясте , і це її дуже дратує. Коли вона одягає свою рожеву з мережками сукню, то стає схожою на ляльку Барбі. Олена любить писати вірші, вивчає українську літературу. Вирішила провести свій репортаж про літературу.

2. Ірина Малина – зростом невеличка, ще й літами молода, руса коса до пояса, в косі стрічка. Дівчина, як в лузі калина. Ірина малює картини та робить свої виставки. Вирішила зробити свій репортаж про художників.

Оленка Бузко жила своїм життям. …Ранок… Для філософа-романтика, він втілює відродження. Для реаліста – початок дня. А для цієї дівчини, ранок – це блііін… я так хочу спааати.. Так, вона швидким кроком, майже бігла на зупинку, аби не проґавити свій тролейбус. В тролейбусі, дівчина їхала з мрією побачити сьогодні посмішку людини, думки про яку не покидали її гарненьку голівку ні на мить, ще з літа. А зараз кінець лютого, весна на носі і це неймовірне передчуття весни, ще більше загострює ті мрії та думки про коханого, що спали взимку. Адже зовсім недавно минуло Свято Закоханих, а кохання, у предмета її шизофренії спить солодким сном і весняне пробудження, на нього навіть не діє…

Так… нарешті тролейбус доїхав до пункту призначення і з відкритих дверей повіяло морозним вітерцем. Дівчина пошкандибала до коледжу з жахливим настроєм і пустим багажем знань, в голові вітер віє… Як і на дворі…

З думкою ну нарешті вона повернулася додому.
Зняла верхній одяг і не пообідавши сіла за комп’ютер. О, коханий он-лайн, але не пише зараза. В дівчини починається хандра і депресія, а тут і він написав, пише ти мені подобаєшся. І як йому вірити після всіх нервів, що він в неї забрав?! Але світ почав наповнюватись медовим блиском його очей… Так, звичайно вона йому вірить і в повному екстазі відписує йому тими ж словами. Далі тиша… напевне то інтенсивне мислення на тему: що б відписати?... Ось і довгождане повідомлення від дорогого-коханого-найкращого. От дурне.. нічого розумнішого вигадати не зумів, аніж дорікнути… мда… от і посварились!!!

Медова казка з голови розвіюватись все-одно не бажає. Закриваєш очі, а його обличчя - примара випливає з пам’яті. Та ще й посміхається, знущається…Все! Забуду! Забуду, сказала!!! Все!
Але ж ні, примара зникати не бажає і медовий блиск в очах так і вабить моє серденько. Та де ж я тебе забуду, коханий?

Олена писала свої пости на Фейсбуці та ставила фото в Інстаграм…Так проходило

Термін література української діаспори материковий україн­ський читач почув усього якийсь десяток років тому. Йшлося і йдеться про літературу, яка розвивалася і розвивається за межами України на багатьох континентах, де долею обставин опинилися українці-емігранти: в Канаді, США, Австралії, країнах Західної Європи.

Оскільки розрізняють три хвилі масового виїзду українців за кор­дон, то мусимо сказати, що перша хвиля характеризувалася тільки створенням коломийок та емігрантських пісень про тяжке станови­ще селян-емігрантів. Під час громадянської війни з України виїхали Володимир Винниченко та Олександр Олесь — люди надзвичайно талановиті,— які «засвітилися» і на чужій території і під чужим небом. Між двома війнами — Першою та Другою світовою — емігру­вали за кордон також Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук. Третя хвиля еміграції характеризувалася новим потоком митців-бі-женців, які на власному досвіді звідали сталінських концтаборів, психлікарень, зазнали  цькувань. За межами України опи­нилися ще й Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Василь Барка — яск­раві представники українського красного письменства того часу.

Празька школа — попри всі інші визначення — елітарна група. Поети друкувалися у «Літературно-науковому віснику», який реда­гував Д. Донцов. Однією з основних рис «Празь­кої школи» є націленість її членів на державобудівництво, на становище українців та України як в їхньому теперішньому, так і на майбутній час: Вище всяких доктрин була, одначе, для цих поетів сама дійсність — підневільне становище рідного народу, загострене почуття національного болю, гніву й сорому (невідоме людині дер­жавного народу!) за вікове рабство України. Треба ще раз підкрес­лити, що більша частина поетів “Празької школи”, разом зі своїм блискучим критиком Михайлом Мухіним (1894—1972), колишнім гімназійним другом М. Рильського, брала активну участь у боротьбі за Українську державу. Все це викликало гнів і обурення не лише проти давніх ворогів рідної країни, але й проти внутрішніх слабостей, що найвиразніше виявилось у комплексі малоросійства і ренегатства. Отже, не тільки радикалізм Донцова й волюнтарист­ська епоха, але й виразно “домашні” фактори мали сильний вплив на світогляд цих поетів.

До Празької школи, яка діяла з середини тридцятих до почат­ку Другої світової війни, прийнято відносити українських поетів, які долею обставин опинилися в Чехії (точніше — у Празі та Подебрадах): Євгена Маланюка, Наталю Лівицьку-Холодну, Олену Телігу (ці троє згодом переїхали до Польщі і ввійшли в так звану Вар­шавську школу), Юрія Дарагана, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Юрія Липу, Оксану Лятуринську, Олексу Стефановича, Галю Мазуренко. Більшість з них друкувалися у Віснику, який виходив у 1933—1939 роках. Тематично їхні твори переважно спря­мовувалися в минуле світових цивілізацій (в Ольжича — в античний світ) або в минуле України (Л. Мосендз Балада про побратима, Є. Маланюк  Варязька балада). Деколи навіть назви збірок несли історичну печать (Оксана Лятуринська Княжа емаль). Усі пражани за стилем свого письма, безперечно, були неоромантиками. Микола Ільницький пише: ”Празька школа” була радше синтезом неокласики й символізму. О. Кривчикова додає: «Неокласицизм “пражан” пов’язаний і з бажанням відтворити народний епос… Мо­лодий дух нації протиставив “запальній казці комунізму” пафос дер­жавної ідеї, творення якої почалося з пробудження історичної па­м’яті… Від ренесансу в “празькій” поезії не лише стихія карнавальної культури, прагнення побудувати новий світ, віра в інтегральне онов­лення, а й сильне особисте начало, почуття самосвідомості культу­ри, роздвоєння між аскетизмом і життєрадісністю.

Проте в роки Другої світової війни старовинні Прага і Варшава зазнали великих руйнацій. Умов для життя і творчості в цих містах у повоєнний період не існувало ніяких, до того ж багато українських митців, які жили тут до війни, або загинули, або знаходилися в таборах для біженців, або перебралися в інші географічні точки Європи й Америки, тому Празька школа і Варшавська школа припинили своє існування. Хоча пересильні табори були розкидані по всій Німеч­чині й Австрії, між біженцями з України виникали осередки культурного життя і підтримувалися стосунки. Саме тут вийшло 1200 кни­жок, причому 250 з них не були альманахами чи просто часописами, а виключно окремими книжками одного автора. До того ж діяли такі журнали, як Арка (Мюнхен, 1947 – 1949), Вежі (1947 – 1949), Заграва (Аусбург, 1946), Хорс (Регенсбург, 1946), Літератур­но-науковий вісник (Регенсбург, 1948-1949), Орлик (Вертесгаден, 1946 – 1948) та інші. Щоправда, ці часописи виходили нерегулярно, існували короткий час, але причиною того були надзвичайно складні й тяжкі обставин. МУР утворився в 1945 році, коли у Фюрті під Нюрнбергом випа­ло зустрітися на той час уже відомим українськім митцям Івану Багряному, Леоніду Полтаві, Юрію Косачу, Юрію Шереху, Івану Майстренку і провести розмову про крайню необхідність об’єднання всіх українських літературних сил в діаспорі. Спочатку вирішили назвати об’єднання Українським Мистецьким Рухом, але абревіату­ра дуже важко читалася, а також асоціювалася з похмурим словом умер. Шерех запропонував переставити слова, інші з цим погоди­лися, тим більше, що іменник мур означав щось міцне, довговічне. Головою об’єднання став Улас Самчук, заступником — Юрій Шерех. МУР видав 11 випусків щомісячного журналу Арка і 3 журнали та один альманах під однаковою назвою — МУР. Це об’єднання мало гуртувати митців, які відповідали двом критеріям: були дійсно тала­новитими і не покидали думки про майбутню долю України як долю незалежної держави. Щодо першого аспекту, то Улас Самчук ставив за мету перед мурівцями дорівняти українську літературу до най­кращого європейського рівня: «Необхідно… подолати провінційність загумінковість української літератури і створити “велику літерату­ру”, яка повинна зайняти своє місце в загальному культуротворчому процесі сучасної Європи. Стосовно другого, політичного, аспекту Юрій Шерех висловлювався так: Якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших ду­шах. Літературні, мистецькі твори… будитимуть душі, свої й чужі. Поновна будова України почнеться з таких творів. МУР скликав три з’їзди, які відбувалися 21 – 22 грудня 1945, 15-16 березня 1947 (Ульм), 11-12 квітня 1948 (Штудґарт). Проіснував МУР лише три роки (1945—1948), але його члени зробили дуже багато, адже встигли не просто написати, а й видати добрих два десятки високохудожніх творів. У своїй доповіді на І з’їзді МУРу Велика література, який відбувся 21—22 грудня 1945 року в місті Ашаффенбурзі, Улас Самчук висловив доречну і добре обґрун­товану думку про створення в еміграції великої української літерату­ри, оскільки материкова українська література знаходиться в лещатах тоталітаризму і належно розвиватися не може. На цьому ж з’їзді Юрій Шерех прочитав свою доповідь Стилі сучасної української літерату­ри на еміграції. З-поміж багатьох головних і другорядних проблем виділилася центральна — утвердити у світі образ України. М. Ільницький, визнаючи великі досягнення літератури діаспори взагалі, особливу увагу приділяє періоду створення МУРу й підкрес­лює тяжість цієї доби від часів Розстріляного Відродження. Напри­клад, він пише: Поезію Тодося Осьмачки мурівського періоду хара­ктеризує в основному його поема (дехто називає цей твір віршованим романом) «Поет», але в ній знайшли свій найбільш концентрований вираз мотиви та поетичні прийоми, які формувалися в 20 – 30-ті роки». Стосовно В. Барки, то М. Ільницький теж помічає класичні українські мотиви й стереотипи, котрі звучали в новому регістрі, та в старій площині, на якій село — осередок добра, справедливості, моралі, а місто — скупчення розпусти, злиднів, якогось інферального зла: Як і Т. Осьмачка, В. Барка ніс у своїй поезії ідеал патріархального укра­їнського села… Такий же “знаковий” характер має в зображенні В. Барки і село як антипод міста.

Ця інформація дуже засмутила Оленку. Оце був час, коли людина не могла й рота розкрити, щоб сказати своє слово. Одні були в таборах, на Колимі, а інші сиділи в тюрмах. Лише за своє літературне слово…На очах у Оленки навернулися сльози…Заплакала вона… Світ дуже страшний …