Розділ 43

Зоряна не стала русалкою. Мабуть, Лісовий Дух вирішив, що життя і так було надто жорстоким, аби приковувати дівчину до водойм. Вона стала лісовою мавкою.

Дівчина підійшла до Дем'яна й ніжно обійняла його.

— Навіщо ти це зробила, Зоре? Ти ж мала прожити життя як нормальна людина... 

— Чому ти пішов? 

— Я... Я пішов, бо не хотів ускладнювати тобі життя, ставати на роздоріжжі. Я не хотів ставити тебе у незручне становище, просячи мене зникнути. 

— А ти впевнений, що я хотіла, щоб ти зник? Дем'яне, нам треба було тоді лишень поговорити... 

— Зоряно, вибач мені. Через мене ти така... 

— Яка «така»? Мені здається, що я непогано виглядаю, хвхвхвх! 

— Не смішно, Зоре, тут плакати треба. 

— Мабуть... — Вона сіла поруч, схиливши голову на його плече. — Мабуть, я б усе одно вчинила так.

 — Чому? 

— Бо ти б залишився сам у вічності, а так у нас з'явився шанс бути разом. Навіть якби ти не повернувся, я б шукала тебе вічність...може навіть і не визнавала б цього від образи ,але шукала б.Мабуть, якби я була людиною, ти б ніколи не сказав мені, що кохаєш. Хоча... А чи кохаєш? 

— Кохаю, Зоре! Давно кохаю... Ти не уявляєш, як я кожен раз божеволів від тебе! Як хотів обійняти, як хотів поцілувати, як би хотів називати тебе коханою... Я просто не хотів... Ні, я боявся, що не витримаю, коли ти підеш. Тому намагався переконати себе, що це не кохання. Тому й зрадів навіть, коли ти сказала, що хочеш, аби я пішов, бо тоді б це означало, що ти все-таки можеш відпустити мене і що ми перестанемо ще більше закохуватися один в одного. Я не знаю, як це правильно пояснити, у мене зараз дурман у голові... Одним словом, коли я почув крики Марії — вона кричала, що ти в небезпеці, — я одразу прибіг. Вона показала мені це все, і я не знав, куди ти подалася, просто йшов. Мабуть, Лісовий хотів, щоб я таки дістався сюди... Я не знаю. Проте він не зміг ще трішки почекати?

— Дем'яне, послухай... Я хоч і злилася на тебе і думала, що плюну тобі в обличчя, як знову побачу, проте, мабуть, я зовсім не маю честі й гордості, щоб так вчинити. Я хочу благати тебе, щоб ти більше ніколи не кидав мене. 

— Вибач мені, Зоре... 

— Це означає, що ти не згоден, чи не так? 

— Ні... Мабуть, зараз я вчиню егоїстично...

— Гаразд, можеш не говорити далі, я пішла. 

— Та зачекай! Мабуть, я вчиню eгоїстично й закохаюся у тебе по повні вуха. Ти ж знаєш, що я — згуба.

 — Знаю. Давай тоді згубимось разом. Тепер ми маємо цей шанс, чи не так?

 — Маємо. Тепер у нас ціла вічність. 

— Бачиш, не все так уже й погано. Проте, Дем'яне, ти маєш знати: ти козел! Тобі пощастило, що я лихої вдачі й сама до тебе йду. 

— Це точно.

 — Не будеш захищатися? 

— Не буду. Зараз я повністю з тобою згоден.

 — Тепер ти зобов'язаний вічність кохати мене, думати про мене, торкатися мене...