Розділ 42

Після тихої вечері всі лягли спати... Ну, майже всі.

Зоряна, переконавшись, що інші сплять, взялася писати записку. У ній вона казала, що прощає і дякує за всі дні, коли вони були разом із нею. Потім написала, що, мабуть, цього разу прощається назавжди:

«Тепер цей будинок повністю твій. Маю надію, що Матвійко виросте гідною людиною. А ще — подбай як слід про Радика, адже він — та сама дитина, яка хоче тепла та любові. Шукати мене не варто: результату все одно не буде. А щодо найближчого поселення, то я лишила мітки — сама зробила їх тоді, коли Дем'ян знову зник. Ось так, мабуть, і закінчується наша спільна історія...»

Поклавши листа на столі, дівчина востаннє пожмакала пухнастого, який давно все зрозумів і, мабуть, не збирався назавжди відпускати господиню. Але сьогодні так... Люди ж іноді самі вирішують свою долю — хай тоді слідують їй.

Блукаючи темним лісом, вона взагалі не відчувала страху, як раніше. Були лише нав'язливі думки... Багато нав'язливих думок про те, як урешті вчинити в кінці. Вона хотіла попросити забрати кохання, що так шкодило душі. А ще — після того, як почула заповзятливе «кохаю», її серце, мабуть, взагалі в клубочок зжалося. Стало ще нестерпніше, ніби в серці поселилася велика колючка.

«Чому ж він мені нічого не сказав? Чому брехав?» — ці питання не виходили з голови. А може, він боявся? Бо врешті вона — людина, а він — безсмертний... Може, в цьому була причина? Мабуть, коли він не зміг вбити Марію, то Лісовий так і зробив — повернув йому почуття кохання. Може, він не завжди брехав... Та якби кохав — зміг би ось так піти?

Вона не вірила в слова: «Якщо любиш — відпусти». Якщо любиш — будь поруч, плекай! Навіть якщо не можеш обіймати й цілувати, то просто не дай їй впасти у важкі моменти. Ось це — кохання. Втеча не вирішує проблем.

Спочатку вона хотіла позбутися кохання, але, міркуючи, вирішила, що вчинить навпаки: попросить, щоб те кохання жевріло вічно. Нехай це буде її гріх на всю вічність. Саме зараз кохання і було для неї гріхом... Не можна закохуватися в темних! Та хіба він був колись таким? Дем'ян помилявся, але врешті був хорошою людиною.

У деякій мірі вона залишить це кохання, бо це довгий час була її розрада, те, що давало триматися на плаву, а також надія на більше у житті. Отже, таки щось треба взамін просити...

Прийшовши до озера, дівчина не знала, як має кликати Лісового. Та, мабуть, і не треба було, бо він сам з'явився поруч. Раніше це, напевно, налякало б її, проте зараз — чомусь зовсім ні.

— Ну, чого кликала? 

— Та хіба ж кликала?.. — розмовляли вони, дивлячись на озеро. 

— А хіба ні? Так і будемо в манівці грати?

 — Я ще вагаюся. 

— Якщо вагаєшся, то я піду. 

— Ні, стійте! 

— То чого ти хочеш, дівчинко? 

— Можете перетворити мене на русалку? А натомість — заберете у мене почуття туги. 

— Не цього я очікував... Давай так: я даю тобі п'ять хвилин на роздуми, і якщо твоя думка не зміниться — я зроблю так, як ти того хочеш.

 — Гаразд. Можна тоді запитати?

 — Питай.

— Навіщо вам забирати душі? Хіба ліс і так не переповнений ними? 

— Ліс усе більше потребує захисту. Люди не бачать ні міри, ні цінностей. Може, хоч таким способом ми можемо зупинити їх — коли й самі стануть лісовими створіннями, і тоді він уже стане необхідним для життя. Та й хіба лише в цьому причина...

 — Є ще щось?

 — Є багато таких, як ти... дурних дітей.

Над ними повисла тиша.

— Ну що, ти вже передумала? 

— Ні, не передумала. 

— Ну тоді як бажаєш...

Зоряна востаннє обернулася в надії когось побачити позаду, а потім ніби якась невидима сила потягнула її в озеро. І тільки-но вона опинилася біля води, як нізвідки з'явився виснажений, переляканий Дем'ян.

Він спробував схопити її за руку, але не встиг! Тоді розвернувся до Лісового й спробував його вдарити, але не зміг — той розвіявся, як повітря. Потім Дем'ян став на коліна й почав благати повернути її, обіцяючи зробити що завгодно.

— Це її вибір, хлопче, — пролунало в тиші.

 — Але навіщо... Навіщо?! — він заплакав і сам поліз у воду, так, ніби зможе повернути її. Мабуть, для когось це була б жалюгідна картинка... 

— Ось так дві нещасні душі знайдуть свою вічність, — сказав Темний, обертаючись, щоб піти. 

— Хвхвхвхв... — Дем'ян божевільно засміявся. — Вічність — це не добре, чуєш?! Це пекло! Поверніть її, прошу, благаю! 

— Вона вже мертва, звабнику. 

— Ні! Ні!..

Лісовий пішов, а Дем'ян до ранку шукав у воді кохану. Та, зрозумівши, що це кінець, сів на березі й чекав...