Розділ 41

Зранку Зоряна одразу ж побігла поговорити з Дем'яном. Чомусь хлопець не відгукнувся з першого разу, тож дівчина продовжила чекати до вечора, все так само гукаючи його.

Ця ситуація була схожа на всі попередні, коли він просто пішов без пояснень. Це настільки розізлило й остогидло! Він же обіцяв більше не покидати її. Вочевидь, вона повірила йому, хоча знала, що марно. Хотілося, звісно, дізнатися, чому він пішов, тому все-таки продовжувала шукати. Принаймні декілька днів, ходячи по лісу, вона вкотре думала про те, що тільки вона ходить і всіх шукає, намагається повернути. Це настільки злило! Навіщо це все робити? Може, варто просто відпустити?

«Але якщо він потрапив у неприємності й шукає зараз допомоги?..» — та хіба вона не думала так кожного разу, коли той йшов?

— Так, якщо хоче — нехай йде, більше не заважатиму йому. Хай усі йдуть, якщо хочуть, — безсило мовила дівчина й повернулася додому.

Марія цікавилася, де вона так довго пропадає, хоча відповідь, мабуть, була очевидною. Зоряна хоч і домовилася, що Дем'ян піде з цього двору, та сама з ним розлучатися навіть і не думала. Але, мабуть, доля вирішила по-інакшому... Точніше, не доля, а Дем'ян. Сам захотів, сам зробив без будь-яких пояснень. А ще каже, що вона дитина!

Спочатку вона пробувала рятуватися щоденною рутиною, як і багато разів до цього, але, мабуть, цей спосіб ніколи не був хорошим, якщо й уперше не подіяв, і вдруге, і зараз теж.

Уже насувалися осінні холоди, які більше були схожі на зимові, і в душі так само було морозно й холодно. А ще — так багато «болота» в голові... Воно складалося з намріяного. Хоч вона й поставила тоді між ними паузу, перетворивши своє кохання на дружбу, але це був самообман. Хіба можна ось так взяти й відмовитися кохати? Якщо мозок скаже «так», то серце остаточну відповідь «ні» дати ніколи не зможе. Так і зараз: серце нічого не могло говорити, адже поруч із тим коханням була неймовірно сильна печаль, злість і туга.

З днями всесвіт усе більше втрачав кольори: зелений ставав сіруватим, синій — теж, як і все інше. Мабуть, якби не туга, вона б повернулася до звичайного життя й раділа йому: раділа б сонцю, небу, зіркам, лісу навкруги... Але зараз це все втрачало значення, бо для життя іноді важливе одне почуття, котре важко забути. Так і вона не могла — туга просто з'їдала душу. Вона ще часто приходила в ліс, переконуючи себе, що просто шукає ягоди... так-так, восени .Насправді шукала іншого.

Марія старалася веселити дівчину, яка потихеньку гасла: жартувала, співала. Матвійко взяв приклад з мами й робив усілякі витівки з дерева, щоб розвеселити, навіть власноруч сопілку вирізав. Але ніхто давно тут вже на ній не грав... Радик розумів сум власниці, тому просто намагався бути поруч.

Урешті в Марії урвався терпець.

— Ти ж за Дем'яном так в'янеш, чи не так? 

— Та яка в тому різниця... — і далі вишивала дівчина.

Марія ж забрала шиття з її рук, змушуючи подивитися в очі: 

— Є різниця, є! Ну от скажи, навіщо він тобі? Дивись, яке життя прекрасне! Я вже давно його забула. Чому ти так не можеш? Невже таки так сильно кохаєш?

 — Кохаю... Давно кохала. Мабуть, з першого дня, — дівчина вперше за довгий час заплакала. 

— Зоре, я б мала тобі раніше сказати... 

— Що саме? — дівчина підняла очі.

 — Думаю, Дем'ян не просто так пішов. 

— Ти про що?

 — У той вечір він усе чув. Мабуть... Ну, те, що ти попросиш його піти. 

— Чому ти раніше мені не сказала?! 

— Я просто не хотіла, щоб він був у нашому житті. Не хотіла бачити вас разом! Ти не уявляєш, як я хотіла, щоб вам так само було боляче, як мені у той день, коли він сказав, що... — дівчина запнулася, різко обірвавши потік думок. 

— Що він сказав? — уже зі злішим виразом обличчя промовила Зоряна. 

— Ну... 

— Кажи!

 — Він сказав, що кохає тебе, тому не може покохати мене. І я тоді прийшла посміхаючись, бо не хотіла показувати тобі свою ненависть і те, що програла...

 — Це не гра, Маріє! — почала кричати дівчина. 

— Зоряно, прошу тебя, пробач мені! Я тоді, мабуть, була засліплена...

Зоряна не стала слухати й у люті вибігла з будинку, одразу побігши в ліс, щоб знайти коханого й пояснити йому все. Але потім зупинилася... Чому вона знову тут? Чому знову плаче й бігає, як скажений звір, просячи про допомогу? Він не мав просто отак іти, вона ж казала, що хоче поговорити, а він узяв і сам мовчки зробив висновки! Якщо він знову так легко відпустив, то й у майбутньому теж зможе. Урешті, вона не звикла просто отак відпускати цінних їй людей, адже у її житті їх надто мало. Але зараз... зараз вона відпускає.

Повернувшись додому, де на порозі сиділа заплакана Марія, яка одразу побігла, щоб обійняти її й вкотре просити вибачення, Зоряна сказала, що прощає, і з звичним похмурим виглядом пішла готувати вечерю. Це виглядало, мабуть, страхітливо.

— Зоряно, ти як не жива...

Мовчання.

— Зоряно, ти чуєш мене?

Знову тиша. І тоді Марія видерла ніж у дівчини, почавши трясти її за плечі: