Розділ 39

У подальші дні Зоряна була як на голках, адже доводилося спостерігати за спробами Марії спокусити Дем'яна. Вона відчувала себе надто ревнивою і навіть через це почала сваритися з нею, а потім і геть перестали розмовляти. Марія натякала на те, що Зоряна все-таки має почуття до нього, і тому відчайдушно намагається унеможливити їхнє потенційне кохання.

Дем'ян, бачачи цю картинку, одразу допетрав, що до чого, тож став рідше приходити — думав, що тільки так вони помиряться. Шкода тільки, що про Матвійка всі забули. Хлопчик відчував себе, мабуть, самотньо, доки дорослі вирішували свої справи. Марія взагалі заборонила Зоряні навчати її сина, хоча потайки вона таки навчала хлопчика — правда, виходило зовсім мало.

От і сьогодні така ситуація сталася. Дем'ян грався на власноруч зроблених шаблях із Матвійком. У цей час Марія напекла пиріжків із ягодами й почала зваблювати хлопця — мабуть, це були останні відчайдушні спроби. Дем'ян сказав, що поспішає і мусить бігти, але дівчина попросила зачекати й відійти з ним на розмову. Він вагався, потім глянув на Зоряну, потім знову на Марію, і таки погодився. Вони пішли в бік лісу, попросивши Матвійчика погратися з Радиком.

Якби не хотілося піти за ними, але це вже було занадто, тож, поки є шанс, Зоряна запросила хлопчика на урок, заодно прихопивши пухнастого.

Мабуть, до вечора їх не було, уже й спати час лягати. Навіть якесь хвилювання і тривога розцвітали всередині: а що, як з ними щось сталося, може, піти пошукати? Та недовго про це думала, як із лісу вийшла Марія, усміхнена. Вона зайшла в хату і, показово не дивлячись на Зоряну, вляглася спати.

Дівчина не розуміла: це блеф чи, може, він усе-таки погодився? Але навіщо, він же не відчуває нічого... Проте, якщо бреше, то це того що не хоче бути саме  поруч із нею. З цими думками важко було спати, тож вийшла на холодну вітряну вулицю остудити думки. З лісу чулися всілякі звуки, гілки тріщали. Мабуть, там хтось із-за дерев дивився на неї — можливо їх було багато, але цього разу вони вирішили не наближатися.

— Гей, чого ти тут посеред ночі сидиш? — озвався хтось з-за спини.

 — А ти колись припиниш лякати мене?

 — Та я не бачу, щоб ти дуже вже злякалася, — сказав хлопець і теж всівся на лавку. 

— Так чому в будинок не йдеш? Тут вітряно, можеш простудитися. 

— А тобі що до того, якщо простуджуся? 

— Я буду непокоїтися, адже, пам'ятаєш, ти — сенс мого життя віднедавна, хвхвхвхв! 

— Схоже, у тебя вже інший сенс знайшовся, — подумки вона вилаяла себе за те, що не може стримати емоцій. 

— Так, я бачу, що ти знову себе накрутила й образилася на мене. От скажи, вам дійсно подобається кожен раз страждати від того, що ще не з'ясовано? 

— Так, подобається! Може, це мій сенс життя, ти ж не знаєш.

 — Добре, добре, кажи. 

— Не хочу нічого казати. Я прийшла сюди, щоб на небо глянути, а ти мені заважаєш своїм бубнінням.

 — Я навіть і не знав, що ти така злюка, Зоре, хвхвхвхв! Так що, може, скажеш, у чому справа?

 — А ти ніби сам не знаєш! 

— Я здогадуюся, але хочу почути саме твою версію.

 — Гаразд, що мені приховувати... Можеш мені розказати, про що ви в лісі говорили і чому Марія така щаслива повернулася? Найімовірніше, не від того, що ти їй відмовив, тож імовірно, ти погодився зустрічатися з нею. 

— Зоряно, я й не знав, що ти така ревнивиця, ххвхвхвхвх! 

— Відповідай, або я йду! 

— Зачекай, зачекай... Добре, небо скоро ще більше проявиться, хочу, щоб ти побачила... Еххх, що ж, думаю, ти знаєш, що вона хоче сім'ю? 

— Так, знаю. 

— І чому тоді мені не сказала? 

— Я... я не знаю. 

— Мабуть, хотіла подивитися, чи вийде в неї і як я себе поведу, так? 

— Та ні, я намагалася відмовити її — своєрідно, щоправда. 

— І саме тому ви посварилися? 

— Еххх, так... 

— Що ж, у лісі я дав ясно їй зрозуміти, що в нас нічого не вийде. 

— Ти розказав їй свою історію? 

— Ні, про це будеш знати тільки ти. Я їй сказав дещо інше. 

— Що? Може, і мені скажеш?

 — Цього, на жаль, не розповім, проте на неї це спрацювало. 

— Так що ти їй таке сказав, що вона так усміхалася? 

— Може, то не посмішка була...

 — Може, і не посмішка. 

— Хоча я, напевно, радів би, якби кожен хто дізнався правду про мене, в тому числі й вона... То, мабуть, прокляв би день, коли ми зустрілися, а їй тим більше варто було б його проклинати після того, що сталося. 

— Я не буду. 

— Я знаю. Ти ж ненормальна. 

— Сам ти ненормальний! Як мала дитина обзиваєшся! 

— А ти як мала дитина ображаєшся! 

— Хай там як, я все одно дізнаюся, що ти їй сказав.

 — Удачі тобі в цьому...,— Дем'ян показав пальцем на небо. — Бачиш, я ж казав, що небо проявиться.