Розділ 37

Ніч Зоряна не спала і прийшла до висновку, що лише відстань може вбити кохання. Але оскільки тікати нікуди, то вирішила просто відсторонитися: спробувати менше спілкуватися, лишати їх усіх наодинці й блукати лісом. Так і робила, і, схоже, ніхто й проти не був.

— Зоряно, чому сама в ліс пішла? Треба було мене з собою взяти. 

— Дем'яне, я вже не вперше йду сама і, як бачиш, зі мною поки що все добре. Думаю, тобі краще більше часу приділяти Матвійку — йому подобається твоя компанія. 

— Зоряно, вибач за те, що я тоді тобі наговорив. Мабуть, це дуже тебе образило. Я не хотів, просто, виявляється, у мене з почуттів, які лишилися, найсильніше — гнів. 

— Взагалі, ти сказав усе по правді, тому не серджуся. Ну, принаймні зараз. Тоді це й справді трохи зачепило, але вже минуло.

 — Так чому ти уникаєш мене, не дивишся, тікаєш непомітно від розмов? Для чого це все?

 — Бо лише так я можу перестати відчувати, Дем'яне. Тільки так, це єдине, що в мене залишилося. Тому якщо ти дійсно хочеш мені допомогти, то просто перестань наближатися. Ти ж сам підходиш надто близько, і мені в такі моменти хочеться вірити в те, що між нами ще щось може бути. 

— Виходить, я створив тобі таку саму пастку, від якої колись і сам тікав... Мені шкода, Зоре.

 — Якщо дійсно шкода, то просто залиш мене.

 — Добре... 

— Тільки, прошу, не йди назовсім. Я хочу знати, що з тобою все добре, а ще хочу, щоб Матвійко виріс повноцінно. Ти можеш це зробити як мій друг. Я більше нічого в тебя не стану просити.

Дем'ян довго дивився в сумні очі дівчини. Здавалося, що от-от — і в них з'являться непрохані сльози.

— Гаразд, я зроблю це. А ти, в свою чергу, просто не забувай хоча б час від часу говорити зі мною і усміхайся якнайбільше, тому що в тебе дуже гарна посмішка

. — Ну от, і знову ти це робиш... 

— Що?

 — Змушуєш мене закохуватися в тебе.

 — Тоді я просто буду йти мовчки позаду.

 — Може, краще додому?

 — Я хочу бути впевнений, що ти будеш у безпеці. 

— Що, знову свого кабана натравиш, а потім зробиш вигляд, що захищаєш мене? 

— Звідки ти... 

— Марія мені все розповіла.

 — Та не буду я цього робити! Тепер не буду.

 — Хочеться в це вірити.

Після цієї розмови в лісі Дем'ян чесно виконував свою обіцянку: приділяв більше часу Матвійку — звісно, під пильним наглядом Марії (вона не могла повністю довірити свого сина, і це з зрозумілих причин). У той час із Зоряною вони спілкувалися мало: де-не-де переглядалися — і далі до своїх справ.