Розділ 36

Увесь подальший час Зоряна розуміла, що не може й дня без його посмішки, без його очей і без бажання відповіді. Здавалося, ніби людину таки можна примусити кохати. Хотілося бодай не вічність, то хоча б просте життя прожити коханою для когось людиною.

Марія хоч і не пробачила, та все ж почала розмовляти з хлопцем та давати йому багато різних справ — мовляв, відкуплятиме провину. Вона попросила, щоб Дем'ян побув ніби як батьком для Матвійка, адже кожна дитина хоче мати двох батьків.

— Маю надію, що ти будеш давати йому хороший приклад... Хоча про що я кажу, — мовила вона.

А мені подобалося дивитися на те, як Дем'ян — холоднокровний, нечестивий — бавиться з Матвійком як зі своїм. Що б він там не говорив, та діти йому подобалися. Шкода, що ніколи не зможе їх мати.

Його робочий день, так би мовити, скінчався, проте він усе одно лишався поруч: дивився, як Зоряна навчає Матвійка читанню та письму. Їй здавалося, що він дивиться на неї точнісінько так, як мала б дивитися закохана людина. Від цього сироти йшли по шкірі і щоки горіли. Він завжди жартував з цього, не розуміючи справжню природу появи червоних щічок. А може, розумів, тільки вдавав, що не знає.

— Чуєш, Дем'яне? 

— Га? 

— А якщо в мене з'явиться раптом хлопець? 

— Ххвхвхв, насмішила! Тут, у лісі... Не верзи дурного. 

— Ну от, а якщо зустріну, то буде важко пояснити йому, хто ти такий. 

— Ти ж казала, що мене любиш, вже забула? — хлопець наблизився настільки близько, що аж подих його на щоках почав відчуватися. — Оце така твоя любов? Зла... — чоловік засміявся і відсторонився. 

— А може, я перелюбила? 

— О, то це виходить так просто для тебе — перелюбити? 

— А тобі яке діло? Ти ж усе одно нічого не відчуваєш до мене, тебе це ніяк не похитне. Я собі буду любити іншого, буду обіймати його, буду цілувати його, буду прокидатися і засинати з ним — тобі ні холодно, ні жарко від того. 

— Мені не подобаються твої думки. 

— Чому? Якщо що, скажемо, що ти чоловік Марії. 

— А Марія погодиться? 

— Ну, а раптом! І тоді ми всі будемо дружно жити під одним дахом, ти будеш виховувати Матвійка, а я народжу дітей від нього, і ми будемо щасливо жити. 

— Хвххвхвхв, добре ти все продумала.

Між ними повисла тиша.

— Тобі геть нічого не йокнуло, Дем'яне? 

— Дощ починається, ходімо додому. 

— Дем'яне, ми будемо кохатися з ним, ти чуєш?!

— Та кохайтеся, скільки хочете, до чого це мені? Нічого, чуєш, нічого тут усередині не пече! Я не розумію, навіщо оці всі твої провокації, ти ж не була такою, тобі було байдуже до цих почуттів! Я захоплювався увесь час твоїм спокоєм, думав: «Та я б на твоєму місці вже згорів, а ти собі жила далі». А зараз ніби на голках, ці всі провокації, діалоги... До чого вони? Зрозумій, Зоре, почуттів не можна взяти звідкись, де їх немає. Це те саме, що камінь просити стати м'якшим. 

— Вибач мені... Не знаю, що робиться. Пішли вже, дощ накрапає, може, злива буде. 

— Ти йди, а мені в ліс треба.

 — Зараз? 

— Так, маю справи.

Дем'ян зник у лісі, а Зоряна хотіла просто поплакати, тож лишилася на вулиці — може, дощ приховає всі непрохані та невчасні почуття.

«Мабуть, це була остання спроба, — повторила вона собі. — Ти зробила все, що могла: від тепла до маніпуляцій. Якщо нічого не подіяло, то, мабуть, варто спинитися і тепер шукати вихід, як просто відпустити. Може, сприймати його як брата?»

Як це все журно звучить... Ти ж уже старалася, хіба це не було перше, що зробила, перш ніж показувати почуття? І що далі?