Як тільки проміння впустило перші промені, Зоряна одразу зірвалася з місця і побігла шукати Дем'яна. Вона ходила по лісу, кличучи його на ім'я, але так і повернулася назад ні з чим. Вона, мабуть, би раніше кинулася до ночі шукати, проте уже якось втомилася. Вічні пошуки, вічні благання та образи, вічні переживання — це все настільки збиває з ніг і забирає сенс у життя.
«Може, вже досить? Ти спробувала, не вийшло — живи далі», — повторювала вона. Але чим далі, тим і дні ставали суворіші, нестерпніші. Не хотілося нічого: ні грати, ні працювати, ні готувати, ні читати. Все, чим вона дійсно зараз сильно переймалася, — це навчання Матвійка. Він молодець, швидко вчився і ,як тільки дізнавався щось нове, одразу біг до мами показувати. Він був старанним, казав, що не втомився, хоча просидів уже декілька годин за написанням однієї літери. Зоряна подекуди у ньому себе впізнавала: коли з бабусею навчалася, то так само просила: «Ще, ще і ще!» — не тому, що мала сили, а тому, що їй подобалося проводити більше часу з нею, а ще — отримувати бажане захоплення через свою працю. Тільки бабуся її вміла любити по-справжньому, і підтримувати, і, найцінніше, — окриляти.
— Матвійку, ти сьогодні великий молодець, думаю, вже досить.
— Але я ще не втомився! Давайте ще щось!
— Ти сильний хлопчик, але я вже не в силі, — засміялася вона. — Бери Радика і мерщій на вулицю, дивись, яка погода! А я піду допоможу твоїй мамі на городі.
— Ну добре, але завтра ми можемо цілих дві вивчити, так?
— Подивимось, може й так, — усміхнулася Зоряна.
Дівчина спочатку пішла на городину, допомогла прополоти бур'ян, тоді зварила для Марії компот з ягід, бо та багато працювала сьогодні. Разом вони наготували вечерю, а потім у хату прибіг схвильований Матвійко:
— Мамо, тітко, там якийсь дядько в дворі стоїть!
Дівчата перезирнулися, а тоді виглянули у вікно. То, на щастя, був Дем'ян. Зоряна спочатку глянула на Марію, та підібгала губи й мовила:
— Ну йди до нього, не буду силою тримати. Але будь обережна, добре?
— А вишивка?
— Я сама завершу. Йди давай, нещастя.
— Я побігла!
Зоряна вибігла на двір. Він одразу схвильовано розвернувся у її бік:
— Зоряно, ми можемо поговорити?
— Так, звичайно, ходімо на галявину.
Хлопець був здивований — напевно, очікував відторгнення після недавніх слів Марії.
— Ну ось, ми прийшли. Про що ти хотів поговорити?
— Зоряно, я знаю, що ти не хочеш мене бачити, проте... — Послухай, Дем'яне, — дівчина заглянула йому в очі.
— Я не казала тих слів. Просто Марія хвилюється за мене і тебе ненавидить, тому вона сказала ті слова.
— Ха-ха-ха, а я собі такого вже понавигадував! Я думав, що ти передумала, що цураєшся, думав, що, мабуть, то на краще...
— Чому?
— Я думав, що унеможливлю так почуття до тебе.
— А ти маєш почуття до мене, Дем'яне?
— Зоряно, розумієш...
— Можеш не говорити! Я краще стану глухою, ніж буду чути це по сто разів. Та ти маєш знати: я тобі брехала увесь час. Я казала, що не кохаю тебе, проте...
— Зоряно... прошу, не потрібно.
— Але я не можу більше брехати! Я хочу і обійняти тебе, і поцілувати тебе хочу, хочу сміятися з тобою, хочу засинати з тобою, хочу кохати тебе... Мовчиш? Ну добре, можеш мовчати, однаково тепер мені спокійніше буде на душі.
— Але не мені... Ха-ха-ха... Хух, стільки всього в голові, навіть не знаю, що мовити.
— Про що ти на початку хотів поговорити?
— Я... я хотів поговорити про ситуацію з Марією і те, що якщо тобі гидко від мене, то не варто спілкуватися.
— Я тобі аби що? Ти згоден просто так відхреститися від мене? Чому ти постійно кидаєш мене і кажеш покинути? Ти не уявляєш, наскільки це може ранити, коли тебе не цінують!
— Зоряно, не плач... — хлопець підійшов, щоб обійняти дівчину, та вона на крок відступила.
— Годі тобі, не жалій мене, а то я ще більше буду плакати!
— Зоряно, насправді ти остання людина в цьому світі, яку б я хотів покинути. Ти дуже хороша людина. Серед тисяч тих, хто мене ненавидів, є ти, яка завжди дивиться на мене так, ніби я найцінніша істота на цій землі.
— Тоді чому кидаєш мене?
— Бо я... боявся побачити в твоїх очах зневіру, ненависть, як тоді, біля озера, коли я скоїв це. Найбільше я боявся, щоб ти на мене так дивилася в майбутньому, бо саме так я себе і відчуваю — гівнюком, який загубив чуже життя, і боягузом, і егоїстом, який пішов на це через страх старих почуттів...
— Дем'яне, послухай. Тоді ти вчинив справді жахливу річ, і я й справді тобі ніколи того не пробачу — ні я, ні Марія. Проте ти одначе врятував її, хоча міг отримати бажане і ще трошки почекати. А ще я не хочу витрачати своє життя, яке може бути як довгим, так і коротким, на те, щоб жалкувати, бо я б жалкувала, якби дала тобі піти. Після смерті бабусі ніхто до мене не був таким добрим, як ти; ніхто не рятував мене з біди, як ти це робиш; ніхто не хвилювався за моє здоров'я; ніхто не думав, що я буду їсти і чи не голодна я. Усім було байдуже на мою долю і на те, як я переживу зиму. Ніхто не підтримував моїх захоплень, а ти це робиш щодня! Але ти знову і знову кидаєш мене... Послухай, ти помилився, і це так, проте кожен може помилятися. І, дякуючи Богові, вона жива, і ти цьому також причина. Тому годі жити минулим, просто не наступай на ті самі граблі, добре?