Розділ 34

Знову зник, як і до цього. Дівчина пробувала гукати його, та той не відповідав — аж сумно від того було на душі. Його вона виливала у грі на сопілці і в городині — так вона і душу лікувала, і фізичний стан.

​Думки були про те, що він, мабуть, передумав і вирішив просто зникнути з її життя. Нестабільне якесь кохання... Хоча хто сказав, що він кохає? Хв-хв-хв, схоже на жарт, з якого ніхто не посміється, окрім людини, яка кохає без відповіді.

​Часто Матвійко питав у Зореслави:

— Чи точно батько нас не знайде тут?

— Авжеж, не знайде, це місце заховане далеко від цілого світу, — відповідала вона.

​Але, якщо чесно, тепер і сама не була впевнена у правдивості своїх слів, адже тепер стало відомо, що вона жива і син. Як-не-як, а на Марію, думаю, йому глибоко начхати — використав і забув. Жорстоко, чи не так?

​Марія, у свою чергу, стала дуже спокійною, уже не шарпалася від кожного шороху у лісі, як раніше. Ця витримка іноді викликала захоплення. Дівчина була дуже старанна і працьовита, але кожній роботі треба знати міру і берегти себе.

​Виявилося, що дівчина — надзвичайний романтик, адже по вечорах розповідала різні любовні історії. Вона сама їх вигадувала так уміло! Часто казала, що уявляє себе головною героїнею цих любовних перепитій. Зоряна попросила одну історію і про неї скласти. Дівчина взялася за це з ентузіазмом, почала розповідати солодкаву  про кохання:

​— Чуєш...

— А?

— Можна в тебе попросити дещо ще розповісти? Ти будеш не в захваті, проте мені б дуже хотілося це почути.

— Ну, кажи вже, що ти хочеш, щоб я розповіла! — задерла доверху ноги Марія.

— Можеш розповісти історію кохання дівчини з лісовим звабником?

— О, щось цікаве! Зачекай, зачекай... Ти хочеш, щоб це я про вас із Дем'яном історію складала?

— Чого це про нас? Хіба він лісовий звабник? Просто мені прийшли образи в голову цікаві, от я й подумала, що історія вийшла б, мабуть, фантастична.

— Ну, тоді добре. Так, з чого це почати?..

​Марія розсказала захопливу історію кохання. Вона була занадто далекою від реальності, проте на місці головних героїв Зоряна, звісно що, уявляла себе і Дем'яна. Історія, де він точно буде кохати її... Як важко жити без відповіді!

​— А в кінці...

— Уже кінець? Так швидко?

— Ну а що, у мене всі історії такі. А то б я могла розповідати і розповідати, але треба поставити якусь хорошу крапку.

— І який у них тоді буде кінець?

— В кінці вони обоє втечуть у гори, і буде у них трійко дітлахів!

— Але він ніби не може мати дітей, він же мертвий, по суті...

— Хто сказав? У моїй історії може! І буде в них трійко дітей: одну дівчинку буде звати Марічка...

— Вх-хв-хв...

— Хв-хв-хв, другого синочка буде звати Мирося, а третього...

— Теж хлопчика?

— Там і однієї дівчинки вистачить, вона у них буде з характером — що дай Боже! Ну, а хлопчика буде звати Клемко.

— Клемко? Серйозно?

— Та нехай буде!

— Ну й історії в тебе...

— Та зачекай, я ще не договорила!

— Ну-ну, вибач, продовжуй.

— А потім на старості літ вони будуть сидіти під грушею на ряднині і слухати, як їхня дочка на сопілці фрейлики вигадує. Чоловік буде присвистувати, наче птах...

— Наче птах?

— Так! І вона буде сміятися і цілувати його в щічку, а він міцно-міцно обійматиме її. Потім надвечір хлопці на конях приїдуть і скажуть, що дружин собі знайшли, а вона такі сварливі, між собою цапаються. І буде їм весело там, в одній хатині.

— Ні, ну це вже якась сумна історія: в одній хатині всі, та ще й цапатися і гризтися!

— Та ні, хатина буде велика-велика, і їм буде вдосталь місця! А коли ще дітки народяться, ого-го-го, ґвалту буде! Проте потім вони всі  помиряться, зрештою, і будуть стояти один за одного стіною.

— Ну ти й казкарка, Маріє! Людині в голову такі історії не прийдуть зроду. Тобі дати б перо та папір, то ти б стільки всього могла написати!

— Я не вмію ні писати, ні читати, та й ніхто, в принципі, того не знає.

— Хочеш, я тебе навчу тому, чого мене бабуся?..

— А ти вмієш? Але ж нам не годиться...

— Годиться, годиться!

— Мене вже не треба вчити, проте можеш Матвійка мого. Хочу, щоб він ріс розумним хлопчиком.

— Матвійка так Матвійка! Значить, завтра розпочинаємо навчання, а зараз — спатки.

— Я не знаю, чи зможу тобі колись віддячити, Зоряно...

— А я й не потребую того, не витрачай сили на ті думки. Добре?Я ж сама запропонувала. Добре, піду я...

— Зоряно, зачекай! — Марія взяла дівчину за руку.

— Що таке?

— Не сердся на мене, добре?

— Що вже скоїла? Вх-хв-хв-хв!

— Та тут така річ...

— Кажи, я не буду тебе сварити.

— Дем'ян... Він приходив декілька днів назад.

— Що?!

— Хотів поговорити з тобою...

— Ну і?

— Я сказала, що ти не хочеш його бачити.

— Що ти зробила?!

— Зоряно, я як краще хотіла, вибач мені!

​Зоряна схопилася на ноги і побігла на вулицю. Хоч навкруги було темно, вона рушила в бік лісу, але Марія наздогнала й схопила її за талію ззаду, не даючи рухатися далі.

​— Відпусти мене! Я маю з ним поговорити!

— Зоряно, зараз ніч, там небезпечно! Давай зранку, прошу тебе!

— Маріє, що ж ти наробила... — знесилено сказала вона, не в силі сперечатися.

— Вибач мені, я не хотіла, щоб він лихе тобі зробив...

— Він мені не заподіє лиха. А навіть якщо так, то я краще помру, ніж залишу все так, як воно є зараз.

— Хм...

​Ще трохи постоявши, вони пішли в хату. Цю ніч Зореслава очей не зімкнула. Надто її ця новина вибила з колії. Вона й ощасливила, адже він чекав її, й заодно засмучувала, бо тепер невідомо, чи зможе з ним взагалі поговорити.