Розділ 33

Раптом навколо пронісся дивний свист. Дівчина подумала, що то в неї в голові від втрати повітря, думала, що це вже кінець. Але, схоже, не тільки вона його почула, бо чоловік відпустив шию і почав озиратися.

Тоді, заклякши й дивлячись в одну сторону, дівчина й сама почала вдивлятися: до них йшла постать. Але не це дивно, а те, що навколо було багато вовків, які шкірили зуби на них. Страшно було дивитися! Легше стало тоді, коли вона впізнала у тій постаті Дем'яна, аж посмішка на сухі губи зійшла.

— Ти чого посміхаєшся, га? Думаєш, він тебе врятує?!

— Маю надію... Ха-ха-ха...

— Ах ти!

Чоловік вдарив її по обличчю, від чого по губі пішла цівка крові з присмаком заліза. В ту ж мить Дем'ян щось просвистів, дивлячись на одного з вовків. Той кинувся на всіх парах до них. Чоловік сповз і почав бігти, в той час як Зоряна лишилася на місці — сил піднятися зовсім уже не було. Вовк навис над чоловіком, але не чіпав, чекав команди чи що...

Тим часом Дем'ян, зовсім спокійний, без жодного занепокоєння підійшов до Зоряни і взяв її на руки. Потім помахнув вовкам головою у бік чоловіка і рушив у ліс.

— Зачекай...

— Що, десь болить? Хоча що я питаю...

— Ні, не чіпай його.

— Не чіпати?! Ти жартуєш? Він стільки всього зробив, і ти кажеш «не чіпати»?!

— Не чіпай, його життя і так уже покарало. Лиши його в спокої, добре?

— Гаразд, проте знай: я вкрай цього робити не хочу!

— Проте зроби...

Дем'ян неохоче свиснув у бік вовків, які вже вхопилися в одяг чоловіка, і ті відступили, пішовши в ліс. Потім і Дем'ян рушив, чуючи позаду ще якісь крики.

— Чому ж не підійде, якщо такий безстрашний, ха-ха-ха?

— А тобі було б легше, якби підійшов?

— Та ні...

— От і все.

— Дем'яне...

— Га?

— Дякую. Дем'яне, ми ж поговоримо, так?

Хлопець важко вдихнув:

— А чи варто? І так зрозуміло, що я не заслуговую прощення. Те, що я зробив, є неприпустимим.

— Дем'яне, подивись на мене.

Дівчина повернула голову хлопця до себе і заглядала у сумні очі.

— Зоряно...

— Дем'яне, все-таки нам є про що поговорити, чи не так? Хіба ти зможеш отак всю вічність у невизначеності провести?

— Не зможу... Проте мені так соромно, що я готовий крізь землю провалитися.

— Тобі доведеться триматися міцно на землі, бо я буду тебе дійсно валити! Ха-ха-ха! — дівчина зойкнула від болю.

— Де болить?!

— Всюди... Так гепнулася, що аж кісточки затріщали.

— Почекай, я тебе зараз в озеро віднесу...

— Ні-ні-ні, ніякого озера! Просто доведи мене додому, а там далі буде видно.

— Зоряно...

— Дем'яне, зараз ти також маєш мені довіритися!

— Але так не хочу...

— Знаю.

Далі вони йшли мовчки. Потім, уже ближче до ранку, повернулися. У дворі на них уже чекала занепокоєна Марія. Коли побачила Дем'яна, то в лиці, відповідно, одразу змінилася.

— Маріє, не потрібно зараз нічого говорити, прошу. Нам треба всім відпочити як слід.

— Добре, — ледь змусила себе вимовити дівчина.

Дем'ян заніс Зоряну в хату і поклав на ліжко. На печі вже спав Матвійко. Радик примостився на бік до дівчини і мокрим носиком вткнувся в руку. Дем'ян, ще трішки постоявши, розвернувся, щоб іти.

— Ти куди?

— Думаю, тут зараз буде краще без мене.

— Проте...

— Зоряно, а тепер ти мені довірся.

— Як знаєш. І ще раз дякую тобі, що врятував мене, — ці слова вона сказала гучніше, щоб і Марія почула та зрозуміла натяк.

Та в лиці все одно залишилася сувора, і на те й справді була вагома причина — а саме ціле життя, яке вона ледь не втратила, і син, який мало не лишився сиротою.

Коли Дем'ян пішов, Марія мовчки кинулася допомагати дівчині: витерла кров вологою тканиною і маззю синці перемастила.

— Зоряно, вибач, що ми втекли і кинули тебе одну... Я просто боялася за сина, — Зоряна накрила руку дівчини своєю.

— Я знаю, знаю. Ти зробила правильний вибір. Зараз син — це найдорожче, що в тебе є, тому бережи його як зіницю ока.

— Берегтиму... Дякую тобі за все! Я обіцяю, що ми спробуємо знайти собі нове житло, щоб ти...

— Не треба нічого шукати, я вас не проганяю. Надіюсь, ми будемо жити мирно, ха-ха-ха!

— Дякую!