Розділ 32

Цілу ніч Зоряна провела біля Марії, оскільки дівчину дуже морозило. Ще б пак — вода, мабуть, була дуже холодна. На ранок їй ніби як стало краще, тож допомогла приготувати їсти і розказувала, які сни  снилися цілу ніч. Це були переважно жахи, але дуже сплутані й незрозумілі.

Зоряна натомість весь час літала у думках: їй хотілося поговорити з Дем'яном. За ніч всі емоції і ненависть згоріли. Це, мабуть, можна назвати сліпим коханням, але вона насправді так втомилася і просто хотіла жити далі, не розкидаючи життя на миті злості та вагань. На жаль, Дем'ян так і не з'явився ні вночі, ні на ранок. Промайнула думка, що, мабуть, уже й не повернеться. Якщо це так і є, то, може, варто таки відпустити, а не бігати за ним?

— Кого відпустити, Зоряно?

— А, це так... Думки вголос.

— Ти про того хлопця думаєш, чи не так?

— Угу, про нього.

— Зоряно, послухай, — дівчина взяла Зоряну за плечі й вткнулася серйозним поглядом. — Я не думаю, що якби він тебе кохав, то так нехтував би тобою. Навряд чи у нього є почуття! Чому він ще не прийшов? Чому не хотів з тобою поговорити? Чому він зник? Це не кохання, Зоряно. Не муч себе, просто відпусти. Воно колись попустить, у мене так і було — так і зникли почуття до чоловіка.

— Може, тому що він тебе бив? Вибач, занадто грубо сказала... Послухай, Маріє, у мене зараз така каша в голові, що я навіть і не знаю, як далі буде. Давай не будемо говорити на цю тему.

— Ну, як скажеш.

Увечері дівчата, як і планували, пішли за Матвійком. Найважче було знайти стежку, хоч більш-менш місцина й була вже вивчена, проте як дістатися туди, ще й коли темно зовсім стало, було незрозуміло. Поруч був Радик, який на диво виявився їхнім навігатором. Дівчата не розуміли, що він їм за знаки подає, а потім, коли зайшли в глухий кут, довірилися долі й пішли за пухнастиком.

Через години три, стомлені, вони таки дійшли до будиночка. В хаті горіло світло, та, на щастя, звуків присутності не було. Вони ще трішки почекали, а тоді чкурнули у двір, а далі й усередину.

На столі були розкидані уламки глека, і взагалі все було вкрай перевернуте. В кімнаті, де стояло ліжко, в куточку забився зляканий Матвійко. Зоряна у ньому впізнала себе — аж мурашки від жаху та спогадів побігли. Хлопчик одразу побіг в обійми матері.

— Тихенько, тихенько, не можна, щоб нас почули...

— Угу, вибач, ми просто занадто зраділи.

— Нічого, давайте швиденько тікати!

Коли дівчата вийшли з хати, на них уже чекав цікавий сюрприз. Чоловік стояв і чекав з ціпком — тим самим у руках — і усміхався, як тоді:

— Ну-ну, миші... Зачекай... Зачекай... Зо-ря-но?! Це... це ти?! — чоловік здивовано вимахнув руками. — А я вірив, я вірив, що ти жива! Ха-ха-ха! Я знав, що ти жива, відчувало моє серденько! Зоряночко, сонечко! — чоловік наблизився, натомість дівчата відійшли. — Ми ж... ми ж тепер знову сім'ю можемо зробити, таку, як годиться! Я ж кохаю тебе, Зоряно! Ха-ха-ха, я ж кину пити заради  тебе!

— Маріє, бери Матвійка і йди, — тихо сказала дівчина.

— А як же ти?!

— Думай про сина, а не про мене!

— Зоряно...

— Йди, кажу! Беріть Радика і швидко суньте!

— Бережи себе, Зоре!

Марія схопила котика і Матвійка за руку й повільно, наче від звіра, почала йти заднім ходом.

— Ет ні, куди пішли?! — наблизився чоловік.

Натомість вони вже почали тікати, і він — за ними. Зоряна схопила того за ногу і сама не втрималася, впала. А потім, коли зрозуміла, що й самій час давати драпака, підвелася і побігла. Не встигла: чоловік, як і вона тоді, теж за ногу її схопив. Вона впала, хотіла відповзти, але той наліг на неї своїм тілом, притиснувши обидві руки до землі.

— Хай біжать, тварюки негідні! Я їм стільки всього дав... Хай, може, й на краще! Тепер ми можемо спокійно кувати своє гніздечко!

— Не буде в нас ніякого гніздечка, — втомлено сказала Зоряна.

— Чому це?! У нас усе може бути добре! Ми переїдемо в інший будинок, почнемо нове життя! Я щоранку даруватиму тобі свіжі квіти з поля, а ти... а ти можеш взагалі нічого не робити, чуєш? Будеш жити, як царівна!

— Погано ти мене знаєш. Не хочу я бути царівною, мені головне — людиною бути.

— Ха-ха-ха, так-так, будеш і людиною, і ким хочеш! Ну то як, ти згодна?

— А як ти це бачиш? Як ти іншим скажеш, де твоя жінка з дитиною поділися, га?

— Скажу... скажу, що вони зникли! Їх однаково вже не знайдуть, певно, вовки вже зжерли, ха-ха-ха!

— А що ти про мене скажеш їм, га? — ха-ха-ха... Зоряна відчувала, як втома бере її розум і тіло та додає слабкості, від цього вже був істеричний сміх.

— Скажу, що тебе цей хлопець викрав ! Бачиш, як усе добре складається?

— Ага, кажи... От тільки одне «але»: я однаково ніколи не буду з тобою, бо я кохаю іншу людину.

— Що ти сказала?! — він почав душити її. — Що ти сказала?! Ти того пройдисвіта кохаєш?! Того придурка мордастого?! Нічого, нічого, мила... Помремо з тобою в один день! Ха-ха-ха!