Розділ 31

Зореслава допомогла дівчині пройти до хатини. Увесь цей час вони мовчали. Потім заварився теплий чай. Марію вкутала в ковдру, щоб не простудилася.

— Ну, розповідай, як це все сталося, чому ти тут?

— Та навіть і не знаю, з чого почати... Стільки всього в голові! І ти як опинилася жива... У мене зараз повна каша.

— Добре, я тоді буду в тебе запитувати, а ти просто відповідай. Може, так легше буде?

— Добре, нехай буде так.

— Як ти познайомилася з Дем'яном?

— З ким?

— З цим хлопцем, що біля озера був.

— То ти його знаєш?

— Так, знаю... Та будь він проклятий! То як?

— Він мені допоміг, коли я тікала. Ну, принаймні я так думала...

— Від чого ти тікала? І, найважливіше, де Матвійко?

Дівчина затихла і почала ковтати сльози.

— Маріє, де Матвійко? З ним щось сталося?!

Дівчина різко підняла заплакані очі:

— Та не дай Боже! Я собі цього не пробачу, якщо з ним щось станеться... Розумієш, я хотіла як краще! Я думала потім його забрати, коли буде куди...

— Ти про що? Від кого ти тікала?

— Від твого чоловіка. Ти ж коли зникла, то вони тебе там шукали, а там кров і все таке... От і подумали, що ти мертва. А ти жива! Як виявилося...

— Ну, і що далі?

— А далі я вмовила його одружитися зі мною. Він не хотів, як сказився. Це вже потім я дізналася, що він мене більше не кохає, а за тобою тужить. Я й подумати не могла! Казав, що терпіти тебе не може, що ненавидить тебе, а тепер каже — щось змінилося...

— Як це його батьки погодилися одружитися?

— Ну, насправді, коли він став вдівцем, то варіантів було небагато. Тож мене вже засватали, оскільки вони теж Матвійка таки люблять. Та й він, виходить, «герой» (ха-ха-ха!), що прихистив знеславлену жінку з дитиною.

— Ще той герой... Ха-ха-ха...

— Зореславо, ти, мабуть, мене зненавидиш за ці слова, але я так зраділа, коли ти зникла... Я повірила, що в нас може бути щастя. Я молилася, щоб ти не повернулася. Вибач мені, певно, ніколи прощення у тебе не випрошу...

— Добре, що молилася, я б ніколи не хотіла туди вертатися, краще вже смерть.

— Я ж то думала, що в нас нормальна родина буде, а він уночі почав зникати, і потім приходив п'яний, сина лякав, та й мене... Кричав, бив...

— Бив?!

— Так, подивись... — дівчина закотила рукава, показавши синці на руках.

— А Матвійка?

— Ні, ні, ні! Я б не лишила його там, якби він зачіпав його!

— І коли ти вирішила вже тікати?

— Коли він мало не задушив мене при синочку, — дівчина ще більше заплакала. — Я думала, що вмру тоді, але щось у ньому перемкнулося, і він пішов. Тоді я зібралася і втекла. Я пообіцяла Матвійку, що скоро повернуся за ним. Не можу ж я його взяти в нікуди... А якщо тут на мене чекає голодна смерть, то не поведу я сюди сина. Понад усе я бажаю, щоб він прожив довге життя! Я ж мати, я так люблю його...

— Не хвилюйся, ми обов'язково заберемо його, чуєш? — Зоряна взяла дівчину за руки, і та кивнула, вірячи їй.

— Далі, коли я тікала, то вирішила йти до міста, як ти тоді мені історію розсказала. Думала, знайду панів і теж зароблю. Але коли йшла лісовою стежкою, тут дикий кабан риє землю... Я так злякалася!

— Дикий кабан, кажеш? Впізнаю почерк...

— Що?

— Ні-ні, продовжуй. То я про своє.

— А тоді, коли, здавалося, мав би кинутися на мене, нізвідки цей хлопець... Як його?

— Дем'ян.

— Так, Дем'ян. І захистив мене, і пообіцяв допомогти. Це мене здивувало, бо він геть нічого про мене не знав, лише що я шукаю де жити. Він мене відвів у лісову хатину, за описом дуже твою мені нагадувала. Я навіть подумала, чи це дійсно не так, а потім подумала, що геть з глузду з'їхала... Там я трошки навела лад і жила декілька цих днів. Він зрідка приходив та допомагав мені. Я й до серця його пустила, і подумати не могла... — дівчина знову розплакалася ще сильніше. Зоряна обійняла її міцно-міцно.

— Зоряно, я вже збиралася йому правду розповісти, і про сина душу йому розкрити, але він, як під якоюсь пеленою, повів мене в ліс, а тоді — у воду. Я пам'ятаю кожну мить, як тонула, як легені боліли... Це так страшно! Але я не могла опиратися, розумієш, ніяк! У мене тіло як дубове було. А тоді — темрява... Через мить відчула полегшення і бачу тебе і його. Скажи, навіщо він це зробив? Що з ним не так?

— Знаю, що це зараз прозвучить дуже абсурдно і дурно, та, прошу, повір мені: у нього справді були причини. Я не можу сказати які, це дуже все заплутано. І він, хоч і не визнає, та прибіг до мене одразу ж, щоб я могла допомогти тобі. Хоча, може, це лише моя уява...

— Напевно, це твоя уява! Бо яка причина має бути для вбивства, Зореславо?! Та й ще й допомогти хотів, ага, так!

— Хочеш — вір, а хочеш — ні, це цілком твоє право. Проте там, біля озера, він відкачав тебе, у мене не вийшло.

— Він якийсь ненормальний: то вбиває, то рятує. У нього точно не всі вдома.

— Так, це ти правду кажеш, не всі вдома... Чуєш, Маріє, нам треба чим швидше Матвійка врятувати! Там з ним набагато небезпечніше, ніж ти думаєш. Якщо раніше він його не чіпав, то це не означає, що не почне.

— Ти думаєш, я й сама цього не знаю?! Проте що нам робити? У мене нічого немає.

— Ми завтра ввечері підемо по нього, так, щоб темніше було. Можливо, він знову кудись помандрує собі.

— Давай сьогодні! Давай зараз!

— Ми не можемо, подивись, яка ти слабка. Мені такий боєць поруч не потрібен, тоді ми скоріше попадемося. Завтра буде новий день і нові сили. Я тебе за ніч постараюся трішки підлатати: як мінімум, рани перев'яжу. А коли ми Матвійка заберемо, будете жити тут у мене, якщо ви не проти.

— Боже, дякую тобі, Зоряно! — Марія обняла дівчину. — Я не заслужила твоєї доброти...

— Ні, хоч колись твоє життя мало отримати викуп за ці муки. Ти все заслужила, чуєш? Та й ти хороша людина насправді, тож не вигадуй. Тим більше, цей будинок мені теж подарували, коли я була у такій ситуації, як ти.

— Хто?