Розділ 30

Недовго видалося щастю бути, адже Дем'ян перестав, як і колись, приходити. Вона чекала знову і знову, прислухаючись до кожного шурхоту, але даремно. Раніше серце так не краяло, як зараз. Найбільше її бентежило те, що з ним могло щось лихе статися і що вона більше ніколи його не побачить. Ця думка виїдала мозок і душу, не даючи заплющити вночі очі. Радик помічав нездоровий вигляд господині, лестячись біля ніг і мявкаючи в нікуди.

Коли пішов другий тиждень зникнення (це найдовший термін), дівчина не витримала і пішла сама його шукати, картаючи себе, що треба було це раніше зробити. Викрикувала його ім'я до хрипу і верталася назад з опущеними руками. І так кожен день. Геть втрачаючи здорову подобу, одного дня від безсилля впала посеред лісу на коліна і почала просто плакати.

— Дем'яне, ну де ти?! — крикнула в небо.

З-за спини, з кущів, почувся рух. Дівчина обернула голову і помітила, як до неї йде Дем'ян: блідий, з опущеною головою, очі геть мертві.

— Що з тобою? — кинулася вона до нього, оглядаючи руки і все інше. — Ти в порядку?

Чоловік обійняв дівчину, схиливши на тендітне плече голову.

— Що сталося, Дем'яне?

— Зоряно, — голос геть хрипкий, — я скоїв щось дуже жахливе.

— Що таке? — відвела його дівчина, заглядаючи в очі.

— Ти мене зненавидиш, коли дізнаєшся.

— Скажи, що сталося!

— Я дівчину вбив.

Дівчина вмить побіліла, волосся дибом стало.

— Тобто як вбив? Скажи мені нормально! — дівчина почала його трясти, а по очах самі собою котилися сльози, без жодного натяку на емоції.

— Я злякався, Зоряно...

Дівчина відійшла від хлопця на ватяних ногах:

— Розповідай, розповідай все до дрібниць, — тепер уже її голос нагадував замогильний.

— Нещодавно знову лісовий приходив, ну той, що мене у це чудовисько перетворив. Він сказав, що я не виконав угоду, і тому він поверне мені почуття. Я злякався: а що, як тоді я почну відчувати ось це до тебе? Я ж не зможу так жити, це буде пекло, Зоряно...

— Тобто ти погодився на вбивство, аби не кохати мене? — в цей момент серце розкололося на два шматочки.

— Я думав, що...

— Погано думав! Погано! Треба було ще помізкувати! — голос зірвався на крик.

— Злякався і скоїв дурне...

— Де вона? Де?!

— На березі озера неподалік.

— Веди мене до неї, швидко!

— Вона ще має бути жива ,ти ж зможеш їй допомогти , Зоре?

— Не називай мене так і не торкайся мене! Мені бридко від тебе! І покажи, де вона є!

Дем'ян відвів Зореславу до дівчини, яка лежала біля озера без ознак життя. Зореслава почала ще дужче плакати, схилившись над тілом, бо впізнала Марію. Вона почала трусити її, водити долонею по щоці, звати на ім'я, але дівчина вже не реагувала.

Дівчина знесилено впала на коліна, а потім почала робити так, як колись бачила в дитинстві, коли тато тонув. Тоді дядько (характерником його прозвали, бо з того світу людей діставав) почав відкачувати воду в легенях, натискаючи на грудну клітку. Дівчина спробувала, бо це єдине, що лишалося, але нічого все одно не виходило. Від цього хотілося кричати. Вона подивилася на Дем'яна, який схилився над нею, ненависними очима:

— Спробуй ти! У тебе руки сильніші. Ось так нажимай, сюди! Тільки не у всю силу — ребра зламаєш.

Дем'ян робив так, як сказала дівчина. Тим часом вона намагалася достукатися, б'ючи ледь-ледь по щоках, потім слухаючи, чи не забилося серце. А тіло лише бездихано здригалося на землі. Вона почала молитися — це останнє, що лишалося зараз. І Бог, що живе у серці, почув її.

Дівчина всхлипнула, винісши всю воду наверх. Зореслава обійняла її, обіцяючи, що все буде добре. Дівчина не вірила, що вона жива, і кричала на Дем'яна, щоб той пішов, що пелена очі застелила, а він мало не залишив її сина сиротою. Дем'ян після цих слів і справді втік у ліс.