Розділ 28

Тижні минали швидко й непомітно в роботі, а також у готівлі до зими, яка обіцяла бути холодною, бо осінь починалася саме так. А ще минали у відчутті смирення. Зореслава звиклася з тією думкою, що їм не бути разом, проте вона рада й тій можливості, що може все життя слухати його бубоніння під боком, таємно кохати його, не маючи можливості обійняти чи поцілувати, сміятися з несмішних, зухвалих жартів, не показуючи це на обличчі, щоб здаватись гордою.

​Вечорами, коли вся робота зроблена, грати на сопілці Дем'яну, котрий у свою чергу бавиться з Радиком, — у її уявленні саме так виглядає щаслива сім'я. Вона й його пробувала навчити грі на сопілці, та «занадто негнучкі пальці», мовила вона. Той ображено хмикав і обіцяв довести, що він зможе грати. «Просто дай ще одну спробу!» — благав хлопець, а вона сміялася, кажучи: «Добре, добре, це остання». Насправді за цей час вона повернула собі колишню ніжність до хлопця: хотіла дбати про нього, веселити його, усміхатися йому, робити дурні речі і хотіла кохати, як нікого на світі.

​Зараз вони йдуть у найближче поселення, як і обіцяв Дем'ян. Дівчина планує купити дрібниці додому і трішки подивитися на людей.

​— Ми вже скоро, Дем'яне? У мене ноги відвалюються! Як би добре було мати коня...

— Та ми вже скоро. А от на рахунок коня...

— Ти ще скажи, що він у тебе десь є!

— Ні, немає, але...

— Так чого мовив тоді?

— Та не перебивай, от язиката! Я хотів сказати, що мені шкода тварин. Уяви: вони мали б, як і всі інші, жити в полі стадом, як тому годиться, але замість того мусять людей на спинах тягати, та ще й виконувати важку роботу, яка б і для десятьох була важкою.

— А ти, коли був людиною, на коневі не їздив?

— Їздив, проте рано усвідомив, що більше того не робитиму.

— Ну, в чомусь ти дійсно правий, проте без них і воїн у бою не воїн, і господар — не господар, і мандрівник мандрівником не буде. В інших країнах інша худоба цю роль виконує, думаю, людям складно відмовитися від цього.

— Так, важко, проте це цілком можливо. Ми вже близько, до речі.

​На горизонті почало промальовуватися перше селище.

​— Таке мальовниче на вигляд!

— Так, люди тут змагаються за те, у кого кращий двір буде, іноді це доходить до безумства. Ще сто років тому тут геть нічого ще не було, просто луг, а так... Я, можна сказати, бачив зародження цієї місцини.

— Добрий день! — сказала якась дівчина, несучи коромисло з водою.

— Добрий день, — відповіла Зоряна. — Люди тут хороші.

— Так, хороші, проте надвечір ти станеш головною новиною.

— А ти?

— А мене тут вже бачили, і не раз.

— І що вони знають про тебе?

— Те, що й ти.

— В сенсі?

— Вони думають, що я нечистий, через те що зовсім не старію.

— І тобі не страшно так ходити, коли вони це знають?

— Ні, вони мені нічого не роблять, окрім як моляться за спиною та плюються. Ніхто не знає, як боротися з такою нечистю, як я.

— А як боротися?

— Не думаю, що варто тут це розказувати.

— А, ну так, і стіни мають вуха.

— І стіни, — ствердно сказав Дем'ян, після чого з-під паркану вивалилася жіночка, яка явно підглядала.

​— Ха-ха-ха-ха!

— Зоряно, не варто так відверто сміятися.

— Вибач, я не стрималася! Не думала, що вони так явно будуть демонструвати свої вміння. Ха-ха-ха-ха!

​Надвечір вони повернулися назад, а завтра Дем'ян обіцяв провести дівчину вже в саме місто. Дорога туди довга, тому треба буде виходити ще на світанку.

​— Дякую тобі! Хоч ноги й болять, але я весело провела день.

— Шкода, що в місто сьогодні не встигли, я знову не розрахував, що ти — людина.

— Та нічого страшного, на те у нас буде завтра. Надобраніч!

— Надобраніч, Зоре.