Розділ 27

Новий ранок відчувався як порожнеча всередині, як це буває, коли виплакала все: увесь жаль, увесь біль, усі радощі. І залишилося почуття, ніби ти просто живеш, аби жити. Це невперше було, тож Зоряна знала, що впорається — це лише один з етапів життя, от і все.

​— Раночку! Як спала?

— Ти мене налякав...

— Ти така заспана, що аж щоки надуті.

— Не смішно!

— Так, схоже, у когось сьогодні поганий настрій.

— А в тебе такі швидкі перепади: то ти похмурий, то ти веселий! Я не встигаю підлаштовуватися під усі твої настрої, пане.

— Отакої, ти точно на щось образилася.

— Так, образилася!

— Чому?

— Тому що ти мав продовжувати жити далі, не дивлячись на все! Твоє життя хіба нічого не варте, га?

— Та чого ти... Я просто не знаходив для себе іншого сенсу жити далі, того й так. Та й якби це не сталося, ми б ніколи й не зустрілися, чи не так?

— Так, я б просто й далі жила у тій своїй хатинці в лісі.

— Ну так, загалом. Але хіба тобі не весело проводити час зі мною?

— Ні, не весело! Мені сумно, адже я застрягла в лісі з нечистою силою, яка укладає щораз зі мною парі! Ти мені скажи: от тобі не самотньо отак блукати по лісу цілими днями, не маючи зовсім ніяких бажань?

— А чого це в мене немає бажань?

— Якщо маєш, то які?

— Я маю бажання дивитися на нічні зорі, а ще — дихати хвоєю та грибами, маю за щастя блукати з мавками по лісу. У мене загалом цікаве життя.

— То он де ти ходиш — з мавками розмовляти!

​Зоряна подумки вилаяла себе за ці слова ревнощів.

​— Ти відчула цей різкий запах ревнощів у повітрі?

— Ні!

— Та не хвилюйся ти, не заберуть вони в тебе компаньйона. Це, можна сказати, мої сестри.

— Та я й зовсім не переживаю! Іди на всі чотири боки, якщо хочеш, тільки спочатку допоможи мені обкопати цю ділянку.

​Дівчина намітила камінцями шматочок землі позаду будинку.

​— Тобі навіщо?

— Городик маленький зроблю, хоч буде чим зайнятися.

— Я от не розумію: тобі дійсно потрібна ця додаткова праця чи не краще відпочити? Я коли тоді на життя заробляв, то поклявся собі, що до старості відпочивати буду.

— Ну ти собі й відпочивай, а мені подобається! Знаєш, отако сидиш, горохові стручки перебираєш і думу думаєш собі, аналізуєш минуле і майбутнє, будуєш цікаві ідеї, що приходять. Плюс, якщо в міру працювати, то це навіть корисно для здоров'я: апетит покращується і ще й сон чудовий. Так що бери заступ і давай перебирай цю землю!

— Ти явно мене використовуєш...

— Ну дивись, ти сам зголосився! От як тільки це перекопаєш — ну, хоча б половинку, інше я сама — то й підеш до своїх мавок.

​Дівчина знову вилаяла себе.

​— Знову ти за своє! Та я ж не тільки з мавками спілкуюся, там і інші істоти є...

— Ага, ага...

​Робота почалася. Потрохи клапоть зарослої часом трави почав перетворюватися на щось, схоже до городу.

​— Чуєш, а нащо тобі зараз це робити? Скоро осінь, а далі — зима. Не думаю, що саме час щось саджати.

— Я наперед думаю! Краще вже зараз зворушу, а потім буду думати, де що садити.

— Будеш думати цілу осінь і зиму, чи що?

— Навіть якщо так, тобі яке діло? До всього треба відноситися відповідально!

— Відповідальна ти наша... Така мала на вигляд, а продумана, як бабця.

— Краще б я бабцею вже була — може, розуму більше б было. Та й хто вже буде тоді за мене заміж хотіти? Тоді можна й у люди виходити.

— Не хочу, щоб ти старіла. Сумно буде бачити твої останні зітхання, коли стільки часу разом.

— Людина може померти й у молодому віці від будь-чого! А якщо доживу до старості, то я тебе геть у хату не пущу в свої так звані останні миті — ще не вистачало, щоб ти свої дурні жарти виляпував! До речі, хотіла запитати...

— Що? — хлопець піднявся, щоб передихнути й витерти чоло.

​Дівчина й далі продовжила:

— Ти можеш мене провести до поселення? Маю ж я якось тримати зв'язок з людьми.

— Ну, це може бути небезпечно, насправді. Адже хтось знайомий побачить і подумає, що ти або жива, або привида побачив.

— Або те, що просто сплутав, здалося.

— Ну так, і так може бути.

— Ну так що, покажеш?

— Ну добре, це твоє діло. Відведу спочатку в найближче селище, а там і місто недалеко. Взагалі ми доволі на велику відстань відійшли від твоїх знайомих, тому, може, й не перетнешся. А так у тій хатині таки хтось був. Не знаю точно, чи це твої, але двері відчинені, плюс відро з колодязя хтось виймав.

— Може, хто переночувати хотів або заблукав.

— Може й так.

​Радик підбіг до Зореслави й почав тертися об її ногу. До нього підійшов Дем'ян і, навпочіпки сівши біля котика, почав гладити його:

​— Ну і як ти терпиш цю злу господиню? Певно, ображає тебе?

​Кіт подивився своїми двома бусинами на хлопця й жалісливо мявкнув.

​— Ха-ха-ха, бачиш — каже «так»!

— Ех ти, зраднику! І тебе він одурманив, мій хлопчику...

​Дівчина взяла котика на руки. Дем'ян ніжно усміхнувся і пішов далі працювати.

​Дівчина не помічала раніше ямочки на правій щоці хлопця, а тепер не могла її з голови викинути. Тому як скопали — геть і не помітила. Не помітила, як Дем'ян зняв кофту, бо спекотно було. Це взагалі було важко не помітити, дивлячись на це шикарне тіло. Ну, не те що воно було прям таке м'язисте, як здавалося, але цілком-таки... Та добре, добре, воно було неймовірне! Буває так, ніби й кубиків славнозвісних немає, але тіло міцне, на вигляд як камінь — оце саме той випадок. У них таку тілобудову називали козацькою.

​— Чого так дивишся? Ніколи напівголого чоловіка не бачила?

— Ага! Чуєш, а ти чого тут роздягаєшся, похизуватися хочеш? Ще не всім встиг показати? А якби я отак взяла й зняла сорочку, що б ти тоді робив? Звісно, мені ніяково, і я нервую взагалі!

— Ха-ха-ха, добре-добре, годі виправдовуватися. Якби ти навіть скинула сорочку, то я б, певно, не був здивований.

— Хах, це ти мене так принизив тільки що? Хах, ти навіть і не уявляєш, який скарб тут ховається!