Розділ 26

Зранку Зореслава також не дочекалася Дем'яна, але коли вийшла на вулицю, побачила корзину. У ній були бараболя, морква, цибуля, ну і різна городина. Вона оглянулася і покликала, але ніхто не озвався.

​Пів дня минуло у якійсь незвіданій тривозі та апатії, так ніби стільки всього маєш виправити, але сили не знаходяться. Приходили думки знайти собі пригод на одне місце — тоді, може, він прийде, як і завжди. Але хіба це не дурно — шукати когось, ризикуючи своїм життям, тим більш що цей хтось навмисне ховається від тебе? Зоряна навіть сходила на той луг, вкритий жовтими квіточками, але й там нікого не було.

​Вже під вечір почувся бряжкіт керамічних фігурок на дереві. Оскільки вітру не було, то це точно хтось. Тож вона вибігла в очікуванні дива.

​По двору й справді йшов Дем'ян: голова опущена і вигляд зажурений. Коли помітив Зореславу, що підбігла і нерішуче зупинилася перед ним, дивлячись в сірі очі, як тоді.

​— Дем'яне, де ти був? Чого не приходив? Я переживала за тебе! Та ситуація — це просто...

— Зоряно, послухай, я маю тобі розповісти...

— Що?

— Одну історію.

— Я тебе уважно слухаю.

— Колись дуже давно один хлопець, якого звали Мирослав, полюбив сусідську дівчину — вродливу і до бісиків неслухняну. Вона постійно влізала у якісь неприємності, тому закоханий хлопець всюди слідував за нею, щоб вберегти від злого. З часом вони виростали разом: спершу як друзі, але тоді — як закохані. Потім дівчину хотіли засватати за заможного, і Мирослав не дав цьому статися. Він купив хату в лісі, облаштував її трохи — усе так, як про те мріяла його дівчина. Він записував в думках її розповіді про місце мрії і вкладав їх у будиночок. Хлопець хотів, щоб усе було як слід: одружитися, мати родину, але батьки дівчини не хотіли віддавати її за нього. Тоді він запропонував дівчині втекти з ним, обіцяючи, що зробить все для того, щоб та була щасливою. Вона погодилася, і посеред ночі... І життя було хорошим, ну, принаймні, Мирославу так здавалося. Вони любилися, створювали маленькі миті разом. Мирослав заробляв, вирізьблюючи з дерева різні вироби, а потім продаючи їх на ринку. Та з часом помітив, як дівчина засихає, так ніби життя покидає її тіло. Він не розумів, чому так, а тоді вона зізналася, що втомилася від такого життя: їй не вистачало спілкування, людей поряд, пригод — усього, що вона так сильно любила. В лісі хоч і було спокійно та затишно, проте це не для неї. Вона попросила відпустити її. Він погодився, провів додому і пообіцяв, що скоро, зовсім скоро прийде, щоб жити так, як вона того хоче. Дівчина сказала, що будь-що чекатиме. Пройшов місяць, як Мирослав заробив свої перші гроші, монети. Тепер у нього було з чим йти свататися. Та коли повернувся, дівчини вже не було в батьківському будиночку. Батьки, перш ніж прогнати його, сказали, що заміж вона вже вийшла за того самого, який раніше сватався. От Мирослав і вирішив її знайти. Коли знайшов, розповів, що вони можуть втекти хоч на край світу, там будуть люди, веселощі й енергійне життя. Та дівчина сказала, що втомилася тікати, що це єдине, що він може запропонувати їй. Але в неї вже є чоловік — він хороший, добре забезпечений, має гарну славу, і всі, кого вона любить, близько. Вона сказала: «Вибач, мабуть, наше кохання вже вичерпало свій час». Мирослав пішов. Повернувся в той будиночок. У ньому багато років жила злоба, ненависть і бажання помсти, але кохання переважало усе це і зсередини найбільше рвало. Тож одного дня він вирішив, що більше так не може, пішов в ліс, щоб втонути в озері. Коли стояв і дивився на себе, нікчемного, у воду, до нього озвався якийсь чоловік у чорному плащі — обличчя не було видно. Він запропонував йому угоду: Мирослава позбавлять почуття цього кохання, але натомість він стане лісовим духом, що буде приводити інші душі і віддавати їх лісу. Це буде його борг. І Мирослав погодився. Тоді невідома сила затягнула його у воду. Він втонув, чітко запам'ятав почуття темряви, що поглинає, і біль у легенях. Та зранку прокинувся біля озера цілком живий. Спочатку не вірилося, але тоді він зрозумів, що тепер усе в ньому змінилося: думки і серце — воно більше не боліло. Він ще декілька разів приходив до коханої і перевіряв, чи має ще щось, але було пусто. Ні очі не були такими, як колись, ні посмішка, нічого з цього... Пройшло багато років, і вона постаріла, народила дітей, а в тих вже й онуки були. Спершу помер її чоловік, а тоді однієї ночі він зустрів її... її смерть, яка чимчикувала через поле до біленої, вже облупленої хатинки. Мирослав встиг першим. Він присів біля ліжка вже зовсім незнайомого обличчя. Тільки от вона була дуже здивована, подумала, що це привид хлопця. Вибачилася перед ним, тримаючи за руку, розплакалася, сказала, що сумувала. От тільки Мирослав геть нічого не відчув, крім суму десь глибоко-глибоко всередині. Це було перше, що він відчув за довгий час. Боявся, що почуття можуть повернутися, а її вже не буде поруч. Так боятися він тоді теж почав уперше. Потім у хату зайшла Смерть. Вона не виглядала як щось страшне, про що розповідають, — це людина в світлому одязі, в каптурі, не видно обличчя, тільки самі вуста на світлій шкірі. Смерть взяла за руку бабусю і пішла з нею у засвіти. Ось така історія.

​Зореслава не очікувала такої сповіді. На очах назбиралися сльози, які та витерла в рукав:

​— Я й не знала, що в тебе така сумна історія за плечима була...

— Зореславо, до чого це я: не хочу тебе образити, проте прошу — якщо в тебе якісь виникли почуття, вбий їх, або я вб'ю. Адже я ніколи не зможу тебе кохати, це будуть муки для тебе, розумієш?

— Я... я не кохаю тебе!

— Справді? Чому тоді ти поцілувала?

— Тоді я перехвилювалася.

— Ага, перехвилювалася...

— Дуже перехвилювалася! І коли я хвилююся, то роблю багато всіляких дурниць... Щось по типу того поцілунку. Просто ти дуже пильно дивишся, і мені стало некомфортно, і я зробила те, що зробила. Прошу, не подумай дурного, я маю в серці іншого чоловіка, не тебе!

— Справді?