Розділ 38

Світло, що йшло від мапи Небесного Окула, стало чітким, гострим, упорядкованим, ніби саме розуміло свою мету. Кристалічна сфера в центрі зависла над підлогою, не торкаючись нічого, і всередині неї пульсували чотири промені — наші сили.

— Він чекає, — прошепотіла Дана голосом, що зірвався від напруження, яке народжується, коли тебе обирає сила, старша за тебе саму.

— Дивіться, — Синевир підняв голову першим.

У центрі мапи з’явилася нова тонка лінія, мов тріщина у льоді. Вона вела від Небесного Окула вниз, до землі, а потім різко розгалужувалась у різні боки.

— Це живі стихійні потоки, — пояснив він. — Окул показує, куди зміщується магія після пробудження.

Дана торкнулася однієї з ліній — та відгукнулася м’яким холодом.

— Це вода, — сказала вона. — Але не Почайна. Це інша річка. Сильніша й глибша. Вона зрушила.

— Дніпро? — здогадалася я.

Літавець лише хитнув головою:

— Не весь. Лише те, що живе в ньому. Те, що старше від самої річки.

Я відступила на крок. Відчуття було таке, ніби світ зрушив разом із нами.

— То це… нам туди?

— Можливо, — сказав Синевир, торкаючись іншої лінії. — Але дивіться далі.

Там, де стикаються вода і вогонь, мапа раптом зрушила, наче хтось підняв її знизу. Мереживо потоків змінило напрямок. Вогняний промінь засвітився сильніше.

Літавець нахилився до знака — його крила тремтіли в золотавому світлі.

— Це виклик, — прошепотів він. — Стара стихія кличе нову. Вогонь хоче руху.

Його голос був жорстким, наче він уже знав цей поклик.

— А ось це… — Дана торкнулася найнижчої точки карти. — Це щось зовсім інше.

Сфера раптом затремтіла.

Світло зібралося у темний вузол, але зсередини опромінений тонким зеленим вогнем.

— Це Трясовина, — Синевир різко вдихнув. — Магічний осередок Володаря боліт.

У тиші, що настала, не було повітря. Я відчула, як моє серце, яке щойно ожило після води, стиснулося знову.

— Він уже рухається, — прошепотіла я. — Ми для нього загроза.

— Тому, що ти — вогонь, — спокійно сказала Дана. — І він боїться того, кого не може втопити.

Літавець підійшов ближче й став поряд зі мною так, ніби світло Небесного Окула могло обпекти.

— Якщо він кличе нас… — його голос був тихим, але різким, — тоді ми маємо вирішити все зараз.

Мапа світилася, як зоряний диск. Лінія до Дніпра — синя, потужна, глибока. Лінія до вогненного вузла — золота, розпечена. Лінія до трясовини — темна, небезпечна.
І Небесний Окул — наш центр, наша точка рівноваги.

Синевир заговорив першим:

— Ми слабкі після втечі. Вогнено, ти дуже виснажена.

— Але й залишитись ми не можемо, — відповіла я. — Він нас знайде.

— Він уже знає, де ми, — додала Дана. — Коли Почайна зрушила, це відчула вся земля.

Літавець підняв голову — і його крила розправилися, ніби вечірнє небо торкнулося землі.

— У нас є три дороги. Три стихії. Три виклики.

Світло Небесного Окула зрушило, відкинувши промінь на найближчу точку — вона сяяла м’яко, але впевнено.

— Сховище древнього коріння, — сказав Літавець. — Місце, де маги колись переховували тих, хто пробуджував стихії. Там ми будемо в безпеці на якийсь час.

— Але це не шлях уперед, — заперечила я.

— Це шлях до себе, Вогнено, — Літавець торкнувся мого плеча.

Я підняла руку — і промінь вогню відповів мені теплом, від якого затремтіла навіть сфера.

Я знала: ми більше не тікаємо й не ховаємось. Ми йдемо туди, де чекає відповідь.

Я вдихнула й сказала:

— Ми підемо туди, де перетинаються й розходяться всі стихії. Туди, де ми зможемо зрозуміти, що насправді почалося під психлікарнею.

Небесний Окул спалахнув різким чистим світлом, мовби підтверджував: це правильний вибір.

Літавець усміхнувся. Синевир кивнув.

— Тоді починаймо — Дана видихнула.

Мапа склалася в промінь — і світло повело нас вперед. Шлях обрано. Попереду — місце, де новий світ зміниться назавжди.

Світло Небесного Окула текло так, ніби мапа світу стала річкою, що знала шлях краще за нас усіх.

Промінь торкнувся підлоги — і бетон під нашими ногами зреагував так, наче хтось з-під землі відповів на дотик. Плита затремтіла, вигнулася всередину — і під нею відкрилася дорога.

— Це портал? — тихо спитала Дана.

— Ні, — відповів Літавець, схилившись до світла. — Це те, що створила пам’ять землі.

Світло сходило вниз тонкими сходами, вирізаними в темряві, наче по них вже сто років ходили ті, хто знали про світ те, що нам забули розповісти.

Синевир вдихнув глибоко — і повітря в коридорі потяглося в його бік.

— Тут дихає стихія, — сказав він. — І тут небезпечно.

— У тебе все небезпечно, — пробурмотіла Дана, але в її голосі теж був страх.

Я зробила крок уперед — і світло під ногами ожило, наче чекало мене.

Сьогодні я вперше відчула: вогонь сам обирає, куди мені йти. По спині пробіг холодний жар. Літавець торкнувся мого плеча так, ніби знав, що мене лякає.

— Я з тобою, — ніжно сказав він.

— І я! — Синевир відгукнувся відразу.

— Ну, я ж не підіймусь назад сама, — Дана зітхнула важко, але впевнено.

Ми ступили вглиб — і світ змінився.

Темрява стала тінню світла, яке чекало свого часу. Стіни світилися м’яко, мов сухі водорості, що вбирали у себе магію і віддавали її назад. Здавалося, ми йшли по спогадах.

— Я відчуваю… — Дана торкнулася стіни. — Стару воду. Воду, яка текла тут ще до того, як з’явилися перші будинки.

— Це Глибочиця, — Літавець нахилився. — Підземна ріка Києва. Вона колись з’єднувала всі стихійні точки в місті.

— Я думала, це просто легенда, — прошепотіла я.

— У нашому місті немає «просто легенд», — Літавець усміхнувся кутиком губ.

Коли ми пішли далі, мапа в повітрі реагувала на кожен наш крок. Крапля світла від Небесного Окула спускалася нижче — і світилася сильніше щоразу, коли ми підходили до роздоріжжя. Хтось заклав у цей шлях систему, яка пам’ятала нас. І одного разу світло змінило барву на червоний.