Розділ 37

Світло, що здіймалося з Небесного Окула, огортало ніби теплий подих світанку, який ще не народився. Над нами зависла тиша, така глибока, що навіть вітер боявся торкнутися крил Літавця.

Я стояла перед розкритим Небесним Окулем — і світ ніби став плоским. Кожен звук, кожен погляд, кожен подих зменшилися до однієї миті: ступити чи ні.

Літавець ледь торкнувся моєї руки — і тепло пройшло крізь шкіру, як вогонь у домі, до якого повертаєшся після довгих доріг.

— Я буду поруч, — сказав він без сумніву. 

Синевир оглянув Небесний Окул. Його очі віддзеркалювали світло, мов хвилі вночі.

— Він тебе приймає, Вогнено, — вимовив він. — Сила відгукується саме на твоє коло. Ти маєш увійти першою.

Дана стояла за крок від мене, її пальці тремтіли, але погляд був ясним.

— Ми всі будемо поруч. Ти не одна.

І я повірила.

Коли я торкнулася краю світла, воно не обпекло. Навпаки — розм’якло під моєю долонею, мов тепла вода. Відчуття були дивними. Світло в Небесному Окулі розширилося — і кругла зіниця відступила, відкриваючи глибину, схожу на небесний тунель, де кожен шар сяяв власним кольором стихії.

Першим увійшов Синевир. Його тіло ніби стало прозорішим, навколо нього закружляв спіральний хмарний потік.

За ним ступила Дана — і земля під нею злегка затремтіла, ніби вітаючи дотик.

Я стояла на межі.

Літавець підійшов ближче, його полум’яні крила відбивалися у світлі так, ніби були створені з ранку й сутінків одразу.

— Не бійся, — прошепотів він. — Те, що приймає тебе, не може тобі нашкодити.

Я видихнула й зробила крок.

Ніч зникла. Світло не сліпило — воно просто було усюди. У повітрі плавали сяйнисті частинки, мов пил, який пам’ятає, що колись був зіркою. Тут не було землі, води чи неба — лише простір, який відгукувався на наш подих.

— Це міжсвіт, — прошепотіла Дана. — Сховище стихій.

Синевир кивнув:
— Академія говорила, що Небесний Окул — це місце сили, але про таке ніхто не розповідав.

Я хотіла щось спитати, але раптом світло зібралося в чіткі лінії — чотири промені, що тягнулися до наших кіл: вода, земля, вогонь, повітря.

Промінь, що торкнувся мене, зазвучав резонансом. Наче всередині мене відповіло щось дуже старе й знайоме до полум’я.

У Дани промінь зайшов у долоню і розчинився в ній, мов тепла роса.

Синевир стояв у центрі блакитного потоку — його силует став глибшим і сильнішим.

І тільки Літавець… Промінь повітря торкнувся його плеча — і затремтів. Наче намагаючись розпізнати його стихію. Літавець не рушив. Лише глянув на Небесний Окул із легким викликом, як той, хто не боїться осуду стихії.

— У нас рідкісний тип повітряних сил, — пояснив він, спокійно всміхаючись. — Окул просто звикає.

Я теж щиро всміхнулась. Бо не було жодної причини йому не довіряти. Небесний Окул же тим часом загуркотів так, що звук відчувався кістками.

— Це пробудження, — сказав Синевир. 

Світло з чотирьох променів різко зрушило в центр — і там почало формуватися щось нове. Сферична, прозора, кристалічна структура пульсувала власним життям.

— Це ядро, — прошепотіла Дана. — Серце Небесного Окула.

Промені з наших чотирьох кіл ввійшли всередину цієї сфери. Коли туди увійшов останній промінь — світло вибухнуло. У повітрі почали з’являтися знаки. Круги, лінії, символи, що світилися сріблом. Ніби сама магія світу писала нам послання.

— Що це означає? — видихнула я.

Синевир торкнувся одного зі знаків — і той загорівся хвилею.

— Це мапа магічних потоків.

Дана підійшла до іншої лінії — її символ відгукнувся льодяною вібрацією.

— Це древня система стихійних вузлів, давніша за Академію.

Літавець торкнувся третього знака — і повітряний символ заспівав тихо й ніжно. Його крила тремтіли у світлі. Він мав такий природний і гармонійний вигляд. Я знала, що він завжди був мій, але що було між нами раніше, я так і не пригадала…

І зараз ніхто навіть подумати не міг, що він може бути лише духом. Небесний Окул завершив формування мапи й раптово затих.

— Чого він хоче? — спитала я.

Літавець ступив ближче й простягнув руку до центрального символу.

— Щоб ми вирішили, куди йдемо далі.

Світло в Окулі загорілося новою хвилею, наче підтвердження.

— Тож… ми більше не тікаємо? — Дана видихнула.

— Тепер ми шукаємо відповіді, — Синевир поглянув на мене.

Я зробила крок вперед. Усередині відгукнувся дикий вогонь.

— Тоді почнімо!

Небесний Окул рикнув глибоким світлом — і відкрив перед нами шлях.